Білорусь: крихкий кордон між Росією та Європою (“Грузия Online”, Грузія)

Практично через два місяці після виборів президента Білорусі, можна зробити перші прогнози та висновки: що відбулося 19 грудня 2010 року та куди рухатиметься ця східноєвропейська держава.

ЄС-Білорусь: «раптом» нічого не стається

Європейський Союз 31 січня 2011 року прийняв резолюцію по Білорусі: вибори визнано недемократичними, білоруська влада звинувачується в масових порушеннях прав людини, проте, в підсумковому документі відсутня вимога повторного волевиявлення. Введено санкції у вигляді заборони на відвідування країн ЄС рядом державних чиновників, але економічного ембарго на Мінськ не накладено. Брюсель також наполегливо закликає білоруську владу звільнити затриманих учасників акцій протесту 19 грудня 2010 року, підкреслюючи, що це поверне відносини між Білоруссю і ЄС у більш теплий формат, що характеризував їх до президентських виборів. Торохи згодом Білорусь була тимчасово виключена з парламентської програми Східного Партнерства Євронест, залишившись, однак, у самому Східному Партнерстві.

Рішення європейських чиновників не задовольнили нікого в Білорусі: влада розраховувала, що ЄС візьме до уваги її позицію й обійдеться без яких-небудь санкцій; опозиція сподівалася, що Брюссель зажадає провести перевибори очільника Білорусі під страхом уведення економічних санкцій. Не трапилося ні того, ні іншого.

Можна сміливо сказати, що 19 грудня 2010 року діалог Мінська й Брюселя був відкинутий на два роки назад. У країнах ЄС не зрозуміли дій білоруських силовиків по придушенню опозиційних виступів. Не зрозуміли тому, що ще ранком дня виборів багато європейських спостерігачів говорили про Білорусь, як про країну, що раптом наблизився до європейських демократичних цінностей. Коли ж увечері 19 грудня проти демонстрантів задіяли ОМОН – вигляд цілого ряду європейських політиків зблід в очах своїх прихильників. З точки зору європейських мас-медіа було абсолютно неважлива, з якої причини спецпідрозділи білоруської міліції втрутилися в демонстрацію. Важливо було те, що в одну мить європейська глядачі побачили – їхні політики – ніякі не чарівники, «раптом» нічого не стається й у Мінську в день виборів орудує місцева міліція, як і в 2006 році.

Проблемою Європи стало те, що вона занадто багато говорила про «раптову» європеїзацію офіційного Мінська, мало розуміючи реальний вплив Кремля на Білорусь. Це розуміє президент Грузії, що протистоїть російському імперіалізму. Михайло Саакашвілі, не раз говорив про те, що Росія відверто пресингує білоруських чиновників, коли ті вдаються до прозахідних кроків; це розуміє екс-лідер литовського Саюдіс Вітаутас Ландсбергіс, який боровся ще з радянською імперією і  який зазначив після виборів у Білорусі високу ймовірність впливу російського чинника на події, що відбулися в Мінську; але цього не розуміють багато політиків із класичної Західної Європи.

«Раптом» на території колишнього СРСР нічого не стається. Будь-яка колишня республіка СРСР, бажаючи стати частиною західного світу, мусить пройти серйозний шлях внутрішніх трансформацій, повністю вийти з-під шантажу колишньої метрополії – Росії. Країни Європи в цьому випадку не повинні стояти осторонь, підраховуючи можливі збитки від підвищення цін на російські енергоносії. Європа має не тільки декларувати, але й реально допомагати державам, що прагнуть вирватися з російської пастки, наблизитися до європейських цінностей. Це втілюється в максимальному зменшенні візових бар’єрів для простих громадян цих держав; у пошуках серед офіційної влади пострадянських країн, політиків, що поділяють демократичні цінності, і налагодженні з ними серйозних партнерських стосунків; у допомозі тій частині опозиції, яка стоїть на національних й одночасно на проєвропейських позиціях.

Політика Білорусі лише три роки тому почала оглядатися на Захід. Багато в чому це результат і того, що на різні посади в білоруські міністерства, посольства та інші держустанови прийшло нове покоління: білоруси, народжені в середині 70-х – середині 80-х років минулого століття, світогляд яких сформувався вже в умовах білоруської державності. Стара «радянська гвардія», яка ще недавно займала більшість серйозних посад, з об’єктивних причин відходить. Відповідно, працювати з Білоруссю Європі з кожним роком ставатиме все простіше, а Москві – важче.

Тому ЄС повинен був налаштуватися у відносинах з офіційним Мінськом на довгий період часу. Не варто було заявляти після найперших успіхів європейсько-білоруського діалогу про те , що ЄС «перетворив» Білорусь у практично подібний собі політичний режим. Але також маємо пам’ятати: нове покоління білоруських чиновників – це ще не вся вертикаль влади в Білорусі. В окремих відомствах, особливо силових, може бути досить персонажів, зв’язаних із Кремлем – люстрації в Білорусі ніхто не проводив; можливостей перевірки на вірність своїй державі в умовах конфлікту з Росією, як це було в Грузії в серпні 2008, у Білорусі також не було. На жаль, плата за союз із Росією досить висока: у Білорусі дотепер сильний вплив прокремлівських груп, які всіма засобами намагаються відтягти державу від інтеграції в цивілізований світ.

Насправді, ці прості істини розуміють найчастіше якраз в країнах колишнього соціалістичного блоку, Балтійського регіону, але ніяк не в країнах Західної Європи. Окремі західноєвропейські країни дотепер розглядають Східну Європу не як самостійний регіон, але як сферу впливу Росії. Ідеальний приклад – Грузія: країна сім років посилено прагне в загальноєвропейську родину, держави Східної й Центральної Європи, США тільки « за», але країни-«кити» Континентальної Європи – Франція та Німеччина – скоріше створюють на шляху Грузії перешкоди, допомагаючи лише в таких випадках, як у серпні 2008 року, коли змовчати просто стає неможливо. Прем’єр РФ Володимир Путін, однак, бажаний гість і в Парижі, і у Берліні.

ЄС-Опозиція: плоди звичних помилок

Щоб зрозуміти помилковість політики окремих країн ЄС стосовно Білорусі, білоруської опозиції, варто повернутися на 10-12 років назад.

Наприкінці 90-х років минулого сторіччя Олександр Лукашенко дотримувався сильних антизахідних, прорадянських і проросійських поглядів. Це було обумовлено безліччю різних факторів. Так, по своїх особистих поглядах Лукашенко був людиною, вихованою на цінностях БССР. Він вважав Росію дієвою противагою США і ЄС, усіляко намагаючись активізувати антизахідні настрої всередині самої Росії. Політик Лукашенко не був самотній – в 90-і роки довкола нього в якості радників, міністрів було багато прорадянськи налаштованих діячів, які після розпаду Червоної Імперії не змогли знайти собі місця в єльцинській Росії. Окремі високі держчиновники в Білорусі 90-х не мали навіть білоруського громадянства, будучи громадянами Росії. Вони посилено намагалися впливати на президента Білорусі так, щоб політика держави йшла в квазірадянському фарватері. Білорусь ними розглядалася в якості плацдарму для повернення в Москву після падіння там Єльцина.

У самій Білорусі було достатньо багато громадян не задоволених промосковською політикою офіційних влади – по всій країні проходили численні мітинги з антикремлівською риторикою. Лідер національної опозиції Зенон Позняк мав у країні величезний авторитет. Проросійські кола всередині спецслужб Білорусі створили для нього обстановку, у якій лідер партії Білоруський Народний Фронт був змушений емігрувати до США через Україну. Але й з еміграції він координував дії національних сил у Білорусі, що вельми дратувало Москву.

Німеччина, з її залежністю від російського газу,  зробила ставку на ту частину білоруської опозиції, яка не користувалася ніяким впливом у суспільстві, але зате не була налаштована супроти Москви. Німецьким політичним колам у цьому допоміг представник ОБСЄ в Білорусі, громадянин Німеччини Ганс Вік. З 1999 року на напівреальні партії та фонди захисту демократії, що виникли як гриби після дощу, та інші маргінальні політичні групи, раптом посипався град грошових грантів, закордонних стажувань. Учорашні комуністи, профспілкові діячі, недосвічена молодь стали в одну мить лідерами нової білоруської опозиції. Не дивно, що така строката компанія із труднощами збирала на мітинги по декілька тисяч людей у двохмільйонному Мінську.

Це і стало ключовою помилкою Європи у відносинах з Білоруссю: від країни, незалежності якої постійно загрожує колишня метрополія – величезна Росія, не можна чекати демократизації шляхом співробітництва із тією самою Росією в сфері розширення демократії. Для того щоб подібна держава дійсно демократизувалася, необхідно всіма засобами підтримувати в ній національні сили, як серед офіційних чиновників, так і серед опозиції. Але в 1999 році окремі європейські аналітики, політологи, чиновники стали як мантру повторювати стару, вигадану ще Лубянкою байку про небезпеку білоруського націоналізму, про те, що російська меншість в Білорусі буде депортовано із країни у випадку приходу до влади в Мінську політиків більш правої орієнтації, ніж президент Лукашенко. Саме звідси й виникає помилкове бажання виростити «справжню європейську» опозицію в Білорусі й допомогти їй стати впливовою політичною силою в країні.

Після того, як команда Путіна прийшла до влади в Кремлі, Лукашенко потроху зрозумів, що орієнтація тільки на радянські цінності й Росію може принести йому лише проблеми. Спочатку офіційний Мінськ почав розширювати контакти з Китаєм, Венесуелою, Іраном, країнами арабського світу, а з серпня 2008 року – й із ЄС.

Європейські чиновники, думаючи, що офіційний Мінськ повністю розсварився із Кремлем в 2010 році, абсолютно провалили роботу з опозицією. У командах Некляєва й Саннікова – головних висуванців від опозиції на виборах-2010, працювала купа людей із промосковськими поглядами. Юлія Латиніна назвала цей синдром білоруської опозиції «супроти царя хоч у пломбованому вагоні». Серйозні європейські політики, якщо прагли продовження європеїзації Білорусі, повинні були постаратися консолідувати конструктивні опозиційні сили, вплинути на ряд політиків, спрямувавши їх у проєвропейське русло. У ЄС уже давно мали б навчитися: на білоруську опозицію, в силу її залежності від контактів із Заходом, можна впливати. Інакше, навіщо ЄС фінансує безліч громадсько-політичних програм, на яких уже більше десяти років будь-який опозиціонер з Білорусі – бажаний гість? Якщо окремі європейські сили взяли на себе місію опікування опозиційних сил у Білорусі ще в 1999 році, то Європа має працювати з опозицією так, щоби від неї була хоч якась віддача в побудові білоруського громадянського суспільства, в зміцненні незалежності держави. Інакше виходить: то густо – то пусто. В 1999 році навіщось починається «вирощування» нової опозиції, яка вносить розкол в ефективні на той час опозиційні сили; а в 2010 році, коли вже офіційна влада зайняли більш конструктивну позицію, опозиція відпускається на самоплив, начебто на схід від Білорусі – не Росія.

Залишається сподіватися, що в Європі нарешті зрозуміли: країну, у якій російські власті за 200 років окупації зуміли практично повністю знищити національні еліти, не можна витягнути із кремлівських обіймів за допомогою Москви. Для цього потрібний тривалий план дій, створений без оглядувань на Росію, як на потенційного союзника. Це стосується не тільки взаємодій з офіційною владою, але й з опозицією.

Білоруська опозиція: чи відбудеться переоцінка цінностей?

Білоруська опозиція також мусить вивчити урок подій 19 грудня 2010 року: не можна розраховувати ні на кого, крім свого народу, з політиками промосковського табору не може бути спільної мови. Росія – єдина країна, яка сьогодні реально обмежує білоруську незалежність.

В зв’язку з цим хотілося б поговорити про Володимира Некляєва. До виборів він не прислухався до вимог більш авторитетного політика Зенона Позняка, що закликав до бойкоту виборів й створення загальнонаціонального опозиційного руху «За нові вибори без Лукашенко». Основною метою руху мала стати активна робота із протестним електоратом, розширення бази своїх прихильників шляхом мирної агітації. Прихильники цієї ініціативи попереджали задовго до дня голосування, що в день виборів можливі різні провокації й опозиції варто спільно координувати свої дії.

Некляєв сумнівався, прагнув приєднатися до ініціативи Позняка, але аж до дня голосування не зробив офіційної заяви про підтримку руху. 18 грудня 2010 року, коли партія Позняка КХП-БНФ на зустрічі із своїми прихильниками заявила про створення руху, Некляєв був відсутній, хоча й був запрошений туди Позняком. Однак, у день виборів кандидат Володимир Некляєв написав «За нові вибори без Лукашенко» на своєму бюлетні для голосування й оголосив про створення руху перед камерами. Імовірно, він також збирався оголосити про створення нового опозиційного руху ввечері 19 грудня на мітингу на Жовтневій площі міста Мінська, де, по попередній домовленості практично всіх опозиційних кандидатів, мали зібратися прихильники опозиції.Передбачалося проведення мирної акції з метою демонстрації владі протестних настроїв у суспільстві. Головним координатором дій від опозиції мав бути Володимир Некляєв. Білоруський поет Некляєв у лавах національного руху «За нові вибори без Лукашенко», виглядав би куди більш органічно, ніж на чолі кампанії «Говори Правду», де він працював з політиками, відомими своїми проросійськими поглядами. Враховуючи, що первинна ініціатива створення руху належала антикремлівському Зенону Позняку, його партія розпочала популяризацію ідеї ще до виборів; на мітингу могла скластися ситуація, в якій багато пересічних прихильників опозиції об’єдналися би на основі національних ідеалів.

За півгодини до мітингу на Некляєва напали. Не буду нічого стверджувати – ця тема вже стала ґрунтом для різних пліток. Перелічу наступні факти: після виборів командир елітного спецпідрозділу білоруської міліції «Алмаз» був позбавлений своєї посади з формулюванням «переведений на іншу роботу в системі МВС», хоча він керував підрозділом з 2003 року. Поруч з місцем нападу опинилася група кореспондента російського ОРТ Антона Верницького. Після того, як нападники сіли у свій автобус, групу, абсолютно випадково, за словами Верницького, забрали з собою. Російський журналіст стверджує, що кореспондентів ОРТ прийняли за білоруських тележурналістів, а згодом, дізнавшись вже в автобусі, що вони росіяни, мирно висадили. Саме журналіст ОРТ виявився єдиним іноземним журналістом, який спілкувався з нападниками на їхній території, а після розповів про них громадськості більш докладно. Колона прихильників опозиції, що прийшла на Жовтневу площу, була переспрямована на Площу Незалежності. Керівники КХП-БНФ цьому перешкоджали, але, за відсутності Некляєва, було складно вплинути на чималий натовп. Все, що відбулося потім – відкинуло діалог Білорусі з ЄС на два роки назад, а офіційний Мінськ не отримав гарантованого кредиту від МВФ у розмірі трьох мільярдів євро. Через тиждень у Москві показово судили Михайла Ходорковського, що спричинив куди менший негативний резонанс у країнах Заходу (за винятком Великобританії), ніж події в Мінську.

Нехай читачі самі зроблять висновки, нагадаю лише: за два дні до виборів в своїй статтті для «Грузия Online», я припустив, що можливі провокації в день голосування можуть бути спрямовані саме проти Некляєва.

Владимир Некляєв сильно постраждав 19 грудня 2010, але що зробила Росія для його захисту? Зовсім нічого, хоча він, багато в чому всупереч собі, довгий час намагався у своїй передвиборній агітації обілювати Москву. Про нього вже 20 грудня 2010 року згадали лише російські письменники й правозахисники. Лише Зенон Позняк  підняв галас, вимагаючи випустити поета. Завдяки тому, що тривогу підняв авторитетний антикремлівський політик, до його голосу приєдналися голоси світових авторитетів і Некляєв був переведений з в’язниці під домашній арешт. Думаю, що поет, коли отримає остаточну волю, чи навряд згадає про Москву із вдячністю, а свою подальшу опозиційну діяльність будуватиме на білоруських національних ідеалах.

Хочеться вірити, що й Андрій Санніков після свого звільнення грамотно проаналізує свою передвиборну кампанію, події, що відбувся 19 грудня 2010 року, міжнародну реакцію на них. У Росії за звільнення екс-кандидата піклується опозиційна Кремлю «Нова газета». За словами її головного редактора Дмитра Муратова, із проханням звільнити Саннікова до Лукашенко зверталися й Михайло Саакашвілі, і Папа Римський Бенедикт XVI; ніхто з російського керівництва за Андрія Саннікова доки не попрохав – Кремль обмежився заявами про те, що позиція РФ по ситуації в Білорусі практично ідентична позиції ЄС. Думаю, цього факту достатньо для Саннікова, щоби у своїй подальшій діяльності позбавитись всіх ілюзій щодо допомоги з Москви. Вірю, що досвідчений політик і дипломат не піде шляхом прокремлівського ставленика на виборах-2006 Олександра Казуліна, який, вийшовши на волю в серпні 2008 року, одразу ж заявив, що «президент Грузії вів війну проти власного народу», очевидно забувши, що той не раз домагався його звільнення.

Долі Некляєва і Саннікова – гарний приклад опозиціонерам усіх країн, які хоч трохи розраховують на допомогу сьогоднішньої Росії.

Кремль-Білорусь: лише знаки питання

Протягом останніх двох місяців після виборів президента Білорусі, було цікаво спостерігати за Кремлем. Російський дуумвірат, схоже, сам не знав, чи радіти подіям у Мінську, чи ні. З одного боку, реакція Європи мала задовольнити Москву: уявлялося, що «дотиснути» європейських партнерів на серйозні економічні санкції проти ряду білоруських держкомпаній, які є ласим для кремлівців шматком, буде легко. Далі Мінськ міг зламатися й без особливих проблем розписатися у своїй квазі-державності – ввести російський рубль, визнати різні самозвані території, послати підрозділи білоруської армії в російські гарячі точки. А потім можна було б і остогидлого Лукашенка замінити, отримавши і якусь премію за демократизацію Європи.

Але ж частина опозиційно налаштованого білоруського суспільства, як виявилось, реально повірила в «демократичну Росію» – миттєве визнання Лукашенка могло різко налаштувати на антиросійський лад усіх прихильників білоруської опозиції. А Лукашенко без швидкого визнання теж не квапився «зізнаватися в любові» Путіну й Медведєву. Ті ж вирішили «підтиснути» на нього поспішно вигаданим нафтовим конфліктом. Отут вже європейці почали усвідомлювати, що якщо ще й вони введуть економічні санкції проти керівництва Білорусі, то кремлівський бізнес цілком може підсунутися ближче до східних кордонів ЄС. Одним словом, Путін і Медведєв як завжди – за трьома зайцями погналися і жодного не спіймали.

Важливо й те, що панам Медведєву й Путіну навіть в січні 2011 року не стало легше відповідати на запитання про Білорусь, більше того – стиль відповідей став зовсім вже заплутаним і безглуздим: ми чи то «за», чи то «проти». У переддень виборів президента Росії-2012 вони обоє мусять відповідати на будь-які запитання чітко й упевнено, як це прийнято на Лубянці. Якщо на питання про Білорусь до середини 2011 року вони не даватимуть таких відповідей, то нікому непотрібний кремлівський галас довкола Мінська притихне до часу. Щоправда, це не скасовує того, що Москва продовжуватиме тиснути на Білорусь підкилимно.

Позитивним є те, що пересічні прихильники опозиції в Білорусі, не дивлячись на всі намагання Медведєва, Путіна й Лаврова, як ніколи раніше розчарувалися в Росії. Це звужує поле діяльності в Білорусі і для самих кремлівців: впевненість в тому, що новий очільник білоруської держави буде лояльним до Москви хоча б так само, як Лукашенко, вже відсутня. Європа й США після судилища над Ходорковським також цілком прозоро дають зрозуміти, що на порожні «демократичні ініціативи» Кремля щодо Мінська, так легко не купляться. Те, що в питанні санкцій ЄС проти керівництва Білорусі, взяли до уваги позицію близька, швидше, проєвропейському Мілінкевичу, а не, наприклад, опозиційному комуністові Калякіну, одне зі свідчень цьому.

В економічних відносинах Білорусі з Росією офіційний Мінськ і після виборів продовжує проводити непоступливу політику. Чутки щодо можливого продажу МАЗа російському інвесторові – КамАЗові, на думку експерта авторинку Валентина Лопана, є, швидше за все, біржовою спекуляцією на акціях КамАЗа, тому що сам продаж був би вкрай невигідний Білорусі, а сам КамАЗ поки не в змозі здійснити подібну покупку [джерело: http://www.svaboda.org/content/article/2311609.html]. Оцінка фахівця підтверджується: 15 лютого 2011 року, після того, як з’явилася інформація про покупку КамАЗом МАЗа, акції КамАЗа на Московській міжбанківській валютній біржі піднялися в ціні майже на 8%. Віце-прем’єр Білорусі Володимир Семашко сказав 16 лютого 2011 року щодо майбутнього МАЗа, що на сьогоднішній день мова йде про створення спільного білорусько-російського автохолдинга, в який увійде ряд білоруських і російських підприємств. Акції холдинга будуть розділені навпіл між Білоруссю й Росією.

Додам, що в чутках про можливе злиття МАЗа з КамАЗом називалася і сума угоди – 2,5 млрд. доларів. Це ледь менше розміру кредиту від МВФ, що очікувався Мінськом після виборів. Припустимо, що деякі кола, близькі до білоруського Радміну, прагли через ці чутки пограти на нервах потенційних західних інвесторів: «будете малоактивні – у Білорусь зайде російський бізнес».

Пріоритетними підприємствами для кремлівського бізнесу в Білорусі були і залишаються білоруські кити нафтохімічної галузі. Ситуація з ними після виборів залишилася такою самою – росіянам їх не продають і, тим більше, не віддадуть за безцінь. Більше того, «Укртранснафта» розпочала в лютому стабільні поставки азербайджанської нафти по своїх трубопроводах на білоруські НПЗ. Азербайджанська нафта потрапляє в Білорусь транзитом через Грузію, що не може радувати Росію.

Західний вектор: що далі?

Розчарована Європа дала зрозуміти офіційному Мінську, що найближчим часом не варто розраховувати на серйозну економічну допомогу з її боку. Команда Лукашенко, розуміючи, що великі кредити від МВФ можуть не прийти в Білорусь так швидко, почала активну лібералізацію внутрішнього законодавства в економічній сфері. Головна мета цих дій – спроба залучити більше закордонних інвестицій у білоруську економіку. Важливо відзначити й те, що поступове поліпшення інвестиційного клімату в Білорусі триває вже кілька останніх років, тобто, для потенційних інвесторів спроби лібералізації білоруської економіки не виглядають тимасовою примхою влади.

Варто очікувати, що ті країни ЄС, які почали серйозно інвестувати в Білорусь в останні роки, продовжать це робити й надалі. Можливо, навіть стануть сміливішими – ЄС, щоби зберегти свій демократичний імідж, враховуючи суперечливі з точки зору стандартів європейської демократії події у Мінську, не одразу, але може й почати виділяти Білорусі офіційні кредити. Адже збереження динаміки руху білоруської економіки на Захід, яка намітилася в останні роки, зовсім не байдужа країнам ЄС, особливо тим, які вже вклали свої кошти в Білорусь. Провідні литовські бізнесмени підтвердили свій інтерес інвестувати в Білорусь і після виборів, підкресливши, що бізнес-клімат у країні поліпшується, хоча до стандартів ЄС ще далеко. Посол Латвії в Білорусі Міхаілс Поповс відзначив у лютому нинішнього року, що його країна зацікавлена в посиленні економічних відносин з Білоруссю. До незгасаючого інтересу Заходу до білоруської економіки можна віднести й факт отримання Мінськом кредитного рейтингу від міжнародного рейтингового агентства «Standard & Poor’s» у лютому 2011 року. Примітно, що рейтинг Мінська вищий, ніж рейтинг Києва.

У політичних відносинах Мінська з Брюселем більш теплий період наступить не раніше, ніж на волю вийдуть ті білоруські громадяни, які визнані ЄС і США політичними в’язнями. Думаю, що це завдання Мінськ здатен вирішити протягом 2011 року: випустити всіх ув’язнених відразу білоруські влади не хочуть, щоб не виглядати занадто слухняними перед країнами Заходу; однак і в тривалому їх утриманні під вартою немає великого сенсу – Білорусі важливо зберігати гарні відносини з ЄС. Команда Лукашенко, зважаючи на все це, прагне перечекати весняний період – головні заходи опозиції традиційно випадають на весну, ціни на харчові продукти, рахунки за комунальні послуги взимку-напровесні в Білорусі також зазвичай вищі, ніж влітку й восени. До того ж, влітку, у період відпусток, влада, швидше за все, випустить більшість затриманих на волю по амністії. Логіка команди Лукашенко в цьому питанні досить нехитра: убезпечити себе від великих опозиційних протестів, показати можливість відносно рівноправного діалогу з ЄС і США.

Грузія-Білорусь: нові можливості для різнопланового співробітництва

У ситуації, що склалася хочеться відзначити, що у відносинах Грузія-Білорусь зростає роль Грузії. Про економічний потенціал грузинсько-білоруських контактів уже не раз було сказано раніше. Варто підкреслити також і їх політичний аспект.

Україна вже запропонувала Мінську своє посередництво у відносинах з Європарламентом. Грузія в силу ряду обставин не може офіційно брати на себе подібну функцію – через все ще сильне російське лобі в Білорусі деякі офіційні особи можуть злякатися реакції Росії на подібну допомогу від Грузії. Однак, грузинським політичним елітам варто продовжити зближатися з офіційним Мінськом. Слід зосередитися на поглибленні особистих контактів з білоруськими чиновниками. Це, як показує практика, найбільш діюча тактика в «озахідненні» Білорусі. Віктор Ющенко, завдяки тактиці зав’язування гарних людських відносин з білоруськими політиками, як ніхто інший із закордонних політиків посприяв тому, що Мінськ перестав дивитися на Захід винятково з побоюванням і недовірою. Притім, що відразу після приходу Ющенка до влади, окремі білоруські офіційні особи сприймали його, як різко антибілоруського політика.

Тбілісі зараз у середовищі білоруського чиновництва має кращий імідж, ніж Київ в 2005 році. До того ж, сьогодні Грузія єдина країна пострадянського простору, яка, не входячи в ЄС і НАТО, сприймається на Заході, як держава, що має серйозні успіхи в сфері побудови демократії й реформуванні своєї економіки. Тому потенціал грузинської дипломатії в налагодженні відносин на лінії Білорусь-ЄС-США досить значний.

Тема визнання Білоруссю окупованих грузинських територій уже пережила свій пік в 2009 році. Далі буде лише спад. Спроби ряду білоруських і російських політологів підігрівати її після кожного погіршення відносин Мінська із Брюселем, виглядають або некомпетентністю, або заангажованістю декого з них. Відрядження в Цхінвалі лідера Ліберально-Демократичної Партії Білорусі Сергія Гайдукевича, що відбувся після грудневих виборів, лише підтверджує, що в Мінську до потуг «південно-осетинської нації» схилити Білорусь до визнання її «державності», ставляться без ентузіазму: роль Гайдукевича-політика в сьогоднішній білоруській політиці не набагато вагоміша ролі Какойти-«президента» у світовій політиці – ЛДПБ нині перебуває поза парламентом і навіть поза місцевими радами, тому Гайдукевич грає на «південноосетинському» полі виняткове за себе.

Як кажуть – хто в нинішньому світі володіє інформацією, той володіє світом. Поки можна стверджувати, що ні білоруське, ні грузинське суспільства не мають достатньої інформації одне про одного. У Білорусі досить широко представлені російські телеканали. Імідж Грузії й грузинських реформ на них тенденційний і неправдивий. Проривом інформаційного вакууму на тему Грузії став минулий рік: провідні білоруські телеканали стали приділяти більше уваги грузинській темі. На Першому Національному Телеканалі в прайм-тайм було показано інтерв’ю з Михайлом Саакашвілі, а через декілька тижнів – і з Вахтангом Кікабідзе. Примітно, що обоє інтерв’ю стосувалися приблизно тих самих тем: відносин Грузія-Білорусь, Грузія-Росія; але кожне з них було розраховано на свою аудиторію – президент Грузії звертався більшою мірою до молодих проєвропейськи налаштованих білорусів; відомий актор і співак говорив для тих, хто пам’ятає радянські часи. Якісні рекламні ролики грузинських курортів білоруською мовою, які з літа минулого року демонструються на білоруському телебаченні, також сприяють створенню позитивного іміджу Грузії в Білорусі. Варто відзначити й те, що Посольство Грузії в Білорусі робить дуже багато для представлення грузинської культури – гастролі грузинських балетмейстерів, танцювальних ансамблів, популярних співаків, стали за останні роки приємною ознакою культурного життя Мінська й інших білоруських міст.

Однак, можливості грузино-білоруського співробітництва мають куди ширший потенціал, ніж туризм або культурні заходи. Слід зазначити те, що Грузія на сьогоднішній день являє собою досить унікальну для постсоціалістичного регіону модель державного розвитку. Грузія до великих західних структур поки не входить, але за якісними показниками свого політичного, економічного розвитку вже не є і так званою «пострадянською країною». Приклад грузинських реформ у різних сферах життя може бути корисним для білоруських політиків. Він досить показовий особливо для нового покоління білоруських істориків, політологів, соціологів, економістів.

Суспільні науки за соціалізму були сильно ідеологізовані. Їхній розвиток став пріоритетним на державному рівні для практично всіх постсоціалістичних країн після розпаду соцтабору. Це було конче зрозумілим – у тому числі через розвиток суспільних наук можна було повернути різні верстви колишніх соціалістичних суспільств у нормальне русло. Білорусь у цьому процесі виявилася виключенням. Тому білоруська школа суспільних наук поки об’єктивно відстає від світової. Білоруські вчені зі сфери суспільних наук найближчим часом приречені на співробітництво із закордонними колегами. Сьогодні молоді білоруські історики, політологи, соціологи, економісти виїжджають за межі країни на програми наукового співробітництва в основному в Польщу, зрідка – у Чехію. Різні, у першу чергу польські, суспільні фонди отримують чималі гроші від США, європейських структур, за те, що влаштовують наукові конференції, стажування саме для білорусів. Представники подібних організацій найчастіше пояснюють свою діяльність тим, що Польща – історично одна з найближчих Білорусі країн, яка, подолавши проблеми комуністичного минулого, нині може послужити гарним прикладом для майбутньої наукової еліти Білорусі.

Польща, звичайно, може бути прикладом для наслідування. Але не варто забувати, що вона – велика європейська держава із сорокамільйонним населенням, що відзначилася у недалекому минулому нетолерантним відношенням до неполяків і некатоликів. Приклад польської трансформації більш показовий для Росії (якщо її громадяни коли-небудь захочуть наблизитися до світових цінностей), але не для відносно невеликої, менш ніж десятимільйонної, Білорусі. Білорусь історично була і є багатоконфесійною державою: представники єврейської, татарської й інших національних діаспор кілька сторіч без конфліктів проживають із білорусами в одній державі. Цей історичний досвід більше зближає Білорусь із Грузією, яка є однією з колисок європейської релігійної й національної толерантності, ніж з Польщею. До того ж, Польща в історичній пам’яті білорусів є не тільки союзником по федеративній державі Речі Посполитій в сивій давнині, але й державою, що поділила Білорусь із Радянською Росією в менш давні 20-і роки минулого сторіччя. Із Грузією у Білорусі історичної ворожнечі ніколи не було. Сюди можна додати й те, що Білорусь перебуває на кордоні європейської й російської цивілізацій. Це в минулому не раз робило її ареною різних воєн; Грузія ж була останнім оплотом християнства перед ісламським світом і також не раз зазнавала нападів сусідів.

Як би це не дивно пролунало, однак, при всіх відмінностях у характерах мешканців півдня й півночі, схожий історичний досвід може зближати. Молодим науковим елітам Білорусі буде корисніше познайомитися з реальністю сьогоднішньої Грузії, ніж вкотре побувати в постсоціалістичних країнах Центральної Європи. До того ж, Грузія, будучи на сьогоднішній день ближче за Білорусь до західних демократичних стандартів, ніколи не відзначалася патерналістським ставленням щодо останньої. Білоруські вчені, представники третього сектору, що бувають у службових відрядженнях у Польщі або Чехії, не раз висловлювали незадоволення тим, що в цих центральноєвропейських країнах вони постійно зустрічаються зі спробами нав’язування їм поглядів, характерних польському або чеському суспільству: у побутових, наукових, політичних питаннях. Думаю, це знайомо й для грузин – багато кого з нас шокували незрозумілі ревнощі екс-президента Чехії Вацлава Гавела в серпні 2008 року, коли він раздратувався порівнянням війни в Грузії з подіями 1968 року в Чехословаччині. Подібний комплекс «старшого брата» часто є чинником, що заважає безпосередній науковій або суспільній діяльності білорусів. Багато білоруських учасників стажувань у західнослов’янських державах повертаються звідти розчарованими й мають суб’єктивні скептичні думки про процеси трансформації в країнах колишнього соцтабору.

Плюс до всього, самі Польща і Чехія, а також багато наукових і суспільних ініціатив цих країн сприймаються в самій Білорусі з підозрою й пов’язуються з опозиційною діяльністю, що закономірно відштовхує значну кількість молодих білоруських учених від виїздів закордон. Грузія подібного іміджу не має.

Виходячи з описаних вище факторів, ризикну заявити, що якщо грузинські наукові організації почнуть залучати на короткочасні стажування, наукові конференції молодих білоруських вчених, що працюють у сфері суспільних наук, те це буде величезною інвестицією в майбутнє не тільки грузино-білоруських відносин, але й у майбутнє Східної Європи вцілому. Грузино-американські відносини досить міцні, тому, здається, що при зацікавленні грузинської сторони до співробітництва з майбутньою науковою елітою Білорусі, ряд американських фондів зміг би безболісно взяти більшу частину фінансування подібних проектів на себе.

Білорусь і Грузія історично є частиною Східної Європи – регіону, який був і є прикордонням між різними цивілізаціями. З 2005 року Білорусь залишалася єдиною державою регіону, яка не стала на шлях інтеграції із Західним світом. В останні декілька років позитивні зміни почали відбуватися і в Білорусі. 19 грудня 2010 року в Мінську відбулися події, які могли позбавити білоруське суспільство ізоляції від Європи. Поки цього не відбулося. Хочеться вірити, що надалі білоруська влада уникатиме серйозних помилок, а білоруське суспільство не надасть можливості нікому вкотре спрямувати країну у винятково проросійське русло. Сильні й незалежні країни Східної Європи – гарантія стабільності всього Західного світу.

Антон Чахлоу

Джерело: Грузия Online

Related posts:

Short URL: http://bbs-news.info/?p=217

Реклама

Ми на Facebook

Вхід | Ukrainian information service