Геополітична подорож. Частина 8: Повернення додому (“STRATFOR”, США)

Ось і останній нарис з серії спеціальних репортажів, підготовлених доктором Джорджем Фрідманом протягом його поїздки до Туреччини, Молдови, Румунії, України та Польщі. У даному дослідженні він розглядав геополітичні імперативи кожної з країн, а завершує його своїми міркуваннями про подорож в цілому та про можливі висновки для США.

Я повернувся додому, хоча це слово для мене двозначне, а тим більше після моєї подорожі до Румунії, Молдови, Туреччини, України та Польщі. Відколи я повернувся до Техасу, мої згадки про подорож набувають окресленої форми. Архітектура міст, у яких мені довелося побувати, справила на мене як позитивне, так і негативне враження. Стосується це як австро-угорських забудов, так і сталінських будівель, їхніх одноманітних прямих обрисів без кінця-краю. Це країни, де люди живуть у квартирах, а не в приватних будинках з наділом землі біля них. Навіть у великих містах Техасу людина може побачити небо, що особисто мені надає відчуття свободи, якого я був позбавлений у Центральній Європі. Я не можу заперечувати, що також являюсь частиною цього народу, адже моя мати народилася у Братиславі, а батько родом з Ужгорода. Та все ж, я швидше назву своїм домом Остін, бо в Центральній Європі ніщо не було для мене простим чи буденним. У Техасі буденним є все, навіть коли мова йде про серйозні речі: навіть при своїй могутності Техас живе з легкістю.

По поверненню, мої друзі організували зустріч з певними освіченими та поважними людьми, щоб мати змогу поговорити про мою подорож. Мене вразило, наскільки невимушеною була наша розмова: хоча ми мали серйозне, а деколи навіть і палке обговорення, ніхто не стримував своїх думок. Ми не відчували, що мали б чогось остерігатися, хоча з деякими з гостей я бачився вперше в житті. Для нас це не мало жодного значення. У регіоні ж, в якому я народився, мені приходилося ретельно зважувати кожне слово. Щоразу я подумки повертаюся до ситуацій, коли кожне слово виважувалося, ніби золото. На мою думку, основна причина цього в тому, що у Техасі менше ризиків, ніж у Центральній Європі. Однією з переваг справжньої влади є можливість вільно і легко висловлювати свою думку. Ті ж, що влади не мають, змушені діяти з більшою обережністю. Можливо, я більше за інших відчуваю цю напругу.  Техасцям це твердження може здатися смішним, і чим далі, тим більше і більше я відчуваю себе техасцем, аніж кимось іншим.

Міжмор'я

Либонь, я викладаю думки занадто швидко. Коли ми проходили паспортний контроль у Борисполі, щоб відлетіти до Варшави, мене спинили і спитали: “Фрідман? До Варшави?” Я підтвердив це, і мене одразу взяли під варту: “У вас зброя в багажі”. У той момент я, певно, відчував те саме, що відчувають перед смертю. Я подивився на свою дружину і подумав, що ж вона такого зробила. А вона просто відповіла: “Це не зброя. Це мечі та кинджали для мого чоловіка, і це мало стати сюрпризом для нього”. Вони таки дійсно стали сюрпризом. Поки я стояв, охоплений смертельним страхом, дружина жваво розмовляла з охоронцями, хоча ті ніяк не могли второпати, про що ж вона говорить, та все ж були зачаровані абсолютною відсутністю страху в неї. Що ж стосується мене, то мій страх наростав. Тому моїй дружині згадувати про той випадок значно легше, ніж мені.

Регіон, який я відвідав, весь оповитий спогадами: ніхто нічого не забуває, не пробачає, але всі роблять вигляд, що минуле вже не має ніякого значення. Тому цей регіон дуже особливий. З одного боку, кожна образа живе віками. З іншого боку, дивовижна машина – Європейський Союз – надтужно намагається применшити значення і вплив минулого і зробити майбутнє більш яскравим. В регіоні, який не визначається особливим оптимізмом, порятунок бачиться з боку Брюсселя.

Європейські мрії

Є одна дивна річ. Холодна війна завершилася понад 20 років тому. Маастрихтський договір вступив у силу близько 17 років тому. За європейськими та за будь-якими іншими стандартами, і світ у період після Холодної війни, і Євросоюз у його сучасній формі є надзвичайно новими утвореннями. Люди, які досі запекло сперечаються щодо етнічних зрушень у Трансильванії у 1100 році, цілком переконані, що Євросоюз являє собою постійну та стабільну основу для їхнього майбутнього. Як вони кажуть, Європейський Союз процвітатиме, встановлюватиме демократію та вибудовуватиме стабільну систему законів, що покладе край корупції, гарантуватиме дотримання прав людини та зведе нанівець загрозу з боку Росії.

Практично неможливо вести раціональну дискусію про Євросоюз. Парадокс між спогадами про події, які відбувалися тисячоліття тому, та вражаючою впевненістю в ефективності інституції, якій ще не виповнилося і 20-ти років, став найбільш разючою річчю, яку я мав змогу побачити. Люди, яких історія мала навчити бути надзвичайно чутливими до історичних подій та показати, що немає нічого надто нового, на що можна було би покластися, щиро вірять, що Євросоюз працює і працюватиме надалі.

Ще однією дивною річчю стало співпадіння у часі моєї поїздки з кризою в Ірландії. У самий розпал кризи Німеччина визнає, що спосіб, у який структуровано Євросоюз, дуже нестійкий. Ідея того, що країни, які отримують допомогу від Європейського Союзу повинні мати дещо інший статус під час голосування, на відміну від країн, які цю допомогу надають, перетворює союз з колективу рівних держав на ієрархізовану систему, в якій Німеччина, звичайно ж, займатиме домінуючу позицію.

Я помітив, що країни, які вже є членами ЄС, як от Румунія чи Польща, не вважають дане перетворення вартим занепокоєння. Можливо, у Польщі і є раціональна причина так вважати, адже на даний момент справи у цій країні ідуть добре, але у Румунії нема жодних підстав бути настільки впевненою. Складається враження, що для румунів їхній реальний статус у ЄС не має жодного значення, поки вони є його членами. Вони бачать союз з його великодушною сутністю, де виконання інтересів певної групи країн призведе до невигідного становища інших.

Що є ще більш цікавим, то це те, що багато молдован та українців досі думають, що вони стануть членами ЄС, та фокусують свою увагу на їхнє місце у процесі набуття членства. Моє бачення таке, що вони знаходяться просто ніде, тому що криза у Греції та Ірландії плюс що завгодно, чого можна очікувати в майбутньому, змінить та, ймовірно, обмежить політику надання членства іншим країнам. Особисто мені видається неможливим навіть уявити умови, в яких будь-яка з цих країн  могли би дозволити приєднатися до ЄС. Мені легше уявити, як якусь країну виключають зі списку країн єврозони та ЄС, ніж подальше розширення союзу.

Незважаючи на кризу в Ірландії, практично ніхто не може побачити зв’язок між фінансовою кризою, що досі продовжується, сумнівами щодо майбутнього Євросоюзу, питаннями про те, чи взагалі членство у ЄС є бажаним, про те, чи будуть якимось радикальним чином змінюватися правила, чи про те, чи захоче решта країн Європи об’єднатися з ними не дивлячись на їхні дії. Криза у Європі просто ніяк не вплинула на це сприйняття.

На мою думку, є дві причини цього. Розпад СРСР та розквіт сучасного ЄС співпали у часі. Для більшості країн, про які йде мова, звільнення від Варшавського пакту співпало із стрімким розвитком Євросоюзу. Тому приєднання до ЄС та НАТО було своєрідним квитком з пекла, у якому панував Радянський Союз. Ці країни не мають найменшого уявлення про те, що вони собою являтимуть у випадку зміни ЄС. Початок обговорення такої можливості призведе до фундаментальної політичної кризи, заснованій на питанні національної ідентичності. Ніхто не хоче вести цю розмову. Тому краще для всіх вдавати, що над ЄС розступаються хмари, і не зачіпати питання екзистенційної кризи. Ще кращим здається відкласти, а не вести зараз розмову про те, чим будуть Румунія чи Польща у випадку, якщо ЄС стане дуже відмінним від того, чим він є сьогодні. Тому офіційно заявляється, що перевизначення на ЄС не чекає.

Друга причина стосується Німеччини. Усі країни пережили страхіття Другої Світової війни. Гітлер спричинив національні катастрофи у всіх цих країнах, були вони союзниками Німеччини чи її противниками. Німеччина заново об’єдналася і стала панівною європейською силою та центром ЄС. Якщо спогади керують діями, то цим країнам варто було би і запанікувати. Але вони не хочуть підіймати паніку, тому створили для себе образ Німеччини, у якої душа повністю трансформувалася від 1945 року, яка не переслідує жодних хижацьких інтересів, нікому не загрожує і яка вирішить усі проблеми в Євросоюзі.

Але є Німеччина, образ якої знаходиться посередині між монстром та святим, із яким дані країни не хочуть мати жодних стосунків. Німеччина є демократичною країною, а її громадяни в захваті від ролі своєї країни у якості як банкомату Європи. Еліта Німеччини поки що контролює події, але якщо справи погіршуватимуться, то, зрештою, у цій країні, як і в інших, проходять вибори. Німеччину не треба сприймати як монстра у випадку, якщо вона більше не захоче страхувати всю Європу, від чого вона отримувала важливі політичні та економічні поступки. Напруга між елітою Німеччини та її населенням дуже істотна, і якщо її еліта розпадеться у політичному процесі демократичної країни, Європейський Союз зазнає змін. Європа – це демократія і ще достоту невідомо, чи залишиться непохитною прихильність європейців до ЄС.

Східні європейці, навпаки, впевнені, що таких змін у Німеччині не станеться. Єдиним винятком, звичайно, є Туреччина, яка вже офіційно готова до вступу в ЄС та достатньо підготовлена до руху вперед і без нього. Туреччина виступала своєрідним джокером у цій подорожі, адже це країна, яка не підходить під певні шаблони. Тому і не дивно, що бачення турками Європейського Союзу є унікальним. Вони досить добре розвиваються в економічному плані, але навіть тоді, коли для багатьох турків ЄС є економічно та політично привабливим, це все одно не є екзистенційною основою турецької нації. І все ж, аналогічно до Німеччини, Туреччина є центром у своєму регіоні, який стрімко розвивається. Через це, можливо, і важко міркувати про Туреччину у контексті даної подорожі, та є один виняток. Якщо моя ідея Міжмор’я матиме практичне втілення, основним символом надії повинна стати Туреччина. Моє бачення таке, що Туреччина повинна підтримувати стосунки з Європою, і концепція, яку я висуваю, полягає у створенні альтернативи Євросоюзу.

Польські та румунські чиновники посилаються на свої тісні зв’язки з німецькими очільниками. Вони не бажають і думати про масові чистки серед німецьких чиновників. Можливо, вони мають рацію. Можливо, цього не станеться. Але це не те, що варто викреслити з порядку денного та вважати за щось малоймовірне. Є певне поєднання небажання думати про наслідки кризи та відчуття безпорадності. Тут-то спогади і повертаються. Кожна оселя наповнена спогадами, хоча вони і були офіційно визнані такими, що залишилися далеко у минулому.

Роль Росії

Тепер варто поговорити про Росію. У Росії ілюзій значно менше, але і часу минуло не так багато. Усім відомо, що росіяни повертаються до історії. Навіть більше за американців вони усвідомлюють, що Путін – це російський лідер у повному значенні цього слова. І українці, і молдовани розділилися в своїй масі, бо хтось щиро приймає росіян, а хтось опирається їхньому впливові. Турки, які ніколи не були під правлінням росіян, але які провели достатньо битв з ними, залежать від них енергетично, через що  почуваються некомфортно, а тому шукають альтернатив. Румуни сподіваються на краще, хоча спалахи агресії іноді й мають місце. Та реакція поляків, як на мене, найрозумніша: Польща протистоїть Росії на теренах України та Білорусі, але у той же час підтримує хороші стосунки з Москвою. Я не стверджую, що це ефективна політика, та, принаймні, поляки не пасивні.

Польща спокійно себе почуває як у випадку з Росією, так і у випадку з Німеччиною. Російська економіка слабка. Це дійсно так, але вона була слабкою і тоді, коли росіяни перемогли Наполеона, і тоді, коли Росія встановила панування над Центральною Європою. Військові та розвідувальні можливості Росії завжди випереджали економічну міць країни. Причина цього проста: за допомогою органів безпеки Росія ефективніше за інші країни може придушувати громадське незадоволення. Саме тому вона взмозі змусити своїх громадян жити за нижчих соціальних стандартів і не протистояти цьому, тим самим направляючи більше ресурсів на військову сферу. У випадку з Росією, неможливо прослідкувати зв’язок між економічною потужністю та військовою міццю. Усі перестали брати до уваги цю країну через її демографічні проблеми. Росія – занадто складна країна, щоби ось так просто занижувати її можливості у майбутньому. Росія має тенденцію підносити сюрпризи, коли на них найменше очікують.

Безумовно, це те, що розуміють і колишні члени Варшавського договору. Справжнє зацікавлення викликають дії Росії у Польщі та у Західнокарпатському регіоні. В рамках цього питання багато хто звертається до НАТО, яке, на мою думку, також доживає свого віку. У цієї організації незначні військові потужності, її діяльність заснована на принципі прийняття рішень, в якому нема місця швидкому реагуванню, в неї немає системи базування. На додаток, у складі НАТО присутні німці, які радо запрошують росіян до встановлення ближчих стосунків з альянсом, чому радіють всі, окрім США та Східної Європи. Як на мене, НАТО вже не є оборонним альянсом, це лише інерція такого альянсу.

НАТО покликане прийти на допомогу Польщі чи країнам Прибалтики у випадку неочікуваної та незбагненної загрози, якою може стати Росія, якщо побачить для себе користь у слабкості НАТО в створенні нової реальності. Щоб НАТО мало хоч якусь можливість ефективно працювати, воно повинно не лише прийти до одностайної згоди, а й мобілізувати та ввести в дію багатонаціональну силу, поки ще Польща та країни Прибалтики стоять на своїх позиціях. Як і в 1939 році, завдання полягає у тому, щоби залишатися ефективною силою, здатною на боротьбу, з можливістю чинити опір та мати військовий потенціал нового покоління, а не минулого. Але якщо Росія не збирається атакувати, то немає ніякого смислу в існуванні НАТО. Тоді альянс варто розпустити, а бюрократам – будувати кар’єру на інших царинах. Якщо ж загроза існує і вона походить від Росії, то немає ніякого сенсу інтегрувати Росію в НАТО і підтримувати теперішню організаційну структуру НАТО.

Рішення мусить бути прийняте, але його не буде. Набагато простіше думати про НАТО як про ефективну військову силу, аніж робити реальну роботу для перетворення мрії на дійсність. Дійсно, коли «пред’ява» пряма, набагато легше боротися з російською загрозою. І так само жодна з цих країн не зробить логічного кроку і не матиме сміливості заявити, що НАТО бездіяльне. Це все тому, що вони знають краще. Але знати краще не означає докладати зусиль.

Проблема у Німеччині. Вона все ближче рухається до Росії і не хоче, щоб увага НАТО була сфокусована на ній. Німеччина не хоче бути учасницею нової Холодної війни. І жодна людина в країнах, які я відвідав, не мають ні найменшого бажання воювати з німцями. Тому питання ролі Росії зовсім нестандартне, але ніхто не бажає акцентувати на ньому увагу.

Невидимі американці

Є ще одна країна, про яку варто згадати у даному контексті – Сполучені Штати Америки. Я досі нічого не говорив про це, тому що протягом моєї подорожі фактично ніхто не говорив про США. Просто для цих країн, окрім Туреччини, США не є вагомим фактором. Мені здалося дивним, що у Східній Європі ніхто не веде жодних обмірковувань, які би брали до уваги дії (чи бездіяльність) США. Мабуть, відсутність США у європейському рівнянні стала для мене найбільшою дивиною за весь час подорожі, і зрозумів я це лише по поверненню додому.

Євросоюз домінує в думках. НАТО теж у них присутнє, але зі значним відставанням. І росіян до уваги беруть, а от США перестали бути вагомим чинником у європейській політиці. США не пропонують ніякої альтернативи, а країни, які чекали на таку альтернативу, наприклад, Польща, були гірко розчаровані, спостерігаючи, як США давали обіцянки та не виконували їх. Іншим же країнам, наприклад, Румунії, Ізраїль пропонує набагато більш цікаві відносини, ніж могли би запропонувати США.

Зниження впливу Америки та її сили в Європі сталося не через нестачу американської влади. Це головним чином сталося тому, що Америка повністю поринула у ведення війни з ісламістським світом. Єдине, чим США на даний момент пов’язані з Європою, є виведення військ з Афганістану та намагання вести економічну політику, яка блокується Німеччиною.

У минулому столітті Америка брала участь у двох кровопролитних та одній «холодній» війні у Європі. Кожна з цих воєн стосувалася відносин між Францією, Німеччиною та Росією, а також небажанням Америки бачити котрусь з них домінуючою силою на континенті. Причиною цього був страх, що російські ресурси та франко-німецькі технології (особливо німецькі) зрештою нестимуть загрозу національній безпеці Америки. З цією самою метою США втрутилися у Першу Світову війну, вторглися до Північної Європи у 1944 році та протягом 45-ти років пильнували дії Німеччини. Такою була стала стратегія США.

На сьогоднішній день, стратегія Вашингтону стосовно Європи не є чіткою. Я не впевнений, що у США стратегія взагалі є. Якби вона була, я би доводив, що вона повинна складатися з двох частин: по-перше, запобігти російсько-німецьким домовленостям, та, по-друге, створити лінію від самої Фінляндії аж до Туреччини з метою обмеження та впливу на обидві країни. Це і є стратегія Міжмор’я, про що я раніше писав.

На мій погляд, така стратегія не є неможливою, бо всі країни, залучені до процесу, не переслідують корисливих цілей. Але вона неможлива, тому що Вашингтон, здається, вірить, що крах радянського режиму змінив основні стратегічні інтереси Америки. Вашингтон живе ілюзіями. В Америці побутує думка, що столітня війна в ісламістському світі замінила столітню війну в Європі. Можливо, вона доповнила її, але аж ніяк не замінила.

Розмовляючи з людьми у Вашингтоні та Європі, я почуваюся старомодним, бо завжди піднімаю теми, які нікого не хвилюють. Насмілюся заявити, що всі ці люди втратили зв’язок з реальністю. Динаміка останнього століття у Європі постійно змінювалася, але завжди поверталася до фундаментальних питань, хоча й у різний спосіб. Стратегія під час Холодної війни коштувала набагато менше життів, ніж стратегія, застосована у Першій та Другій Світових війнах. Завдяки втручанню на ранній стадії стало можливим уникнути війни у її прямому значенні під час Холодної війни. Це відвернуло кровопролиття за рахунок сплати півціни. Моє зустрічне обвинувачення в старомодності грунтується на тому, що люди, які прославляють ЄС та НАТО, свідомо ігнорують основні недоліки кожної організації.

Маю підозру, що час Міжмор’я все ж прийде, але в той час і у такий спосіб, який поєднає усі ризики та вимагатиме більших людських жертв. Можливо, я помиляюся. Я помилявся і раніше. Але це те, щодо чого я впевнений: США – це глобальна сила, а Європа залишається вирішальною зоною їх зацікавлення. Я ніколи не бачив, щоб у США поважали, шанували та довіряли державі менше, ніж сьогодні. Демократи можуть звинувачувати у цьому Буша, республіканці – Обаму. Вони обидва несуть відповідальність, та найбільша відповідальності лежить на нас.

Американці, як і жителі Східної Європи, у даний час переживають кризу ідентичності. Східноєвропейці та турки намагаються визначити їхнє місце у світі після завершення Холодної війни. Те саме роблять і американці. Америка зникла не через те, що їй не вистачає потужності. Країна, яка зайнята в 1/4 економічної діяльності світу та контролює моря, навряд чи слабка, хоча багато хто може заявити про занепад Америки. США просто ще досі не визначили, яким чином впоратися з надзвичайною владою, зосередженою в її руках. З кожним наступним президентом країна все більше губиться у цьому питанні.

Американці стають на позицію Румунії, сподіваються на краще та намагаються зменшити недоліки застосування сили. Мені нагадали про ціну, яку ми заплатили за таку ж байдужість у 1941 році. У той час Велика депресія була виправданям нашої бездіяльності. Нині час Великої рецесії. Як результат, ми зіштовхнулися з депресією та війною.

Одна річ, яку ти починаєш розуміти у Східній Європі, це те, що не ти вирішуєш, як тобі жити. Часто інші роблять цей вибір за тебе. Це наслідок слабкості та розділеності країн у цьому регіоні. Тепер же причиною є те, що ці країни намагаються об’єднатися з державами Європейського Союзу, набагато сильнішими та потужнішими за них. США зіштовхнулися з тією ж проблемою, але у інший спосіб – не через свою слабкість, а через свою міць. Сила, як і слабкість, обмежує дії.

Я звідти повернувся і тепер я вдома. Це одна з тих подорожей, які приносять виняткове задоволення від думки, що ти знову вдома. Багато чого змінилося у Східній Європі, але, як не дивно, цього замало. Це країни, правила для яких вигадують інші країни. Я переконаний, що так не повинно бути, але вони у цьому не переконані. Для них це вічний пошук когось, хто придумає правила для них. Я живу в країні та в місцевості, де протистояння правилам, особливо тим, що нав’язані іншими, є національною ідеєю. Зрештою, американська історія і являє собою суцільну протидію.

Я впевнений, що доля регіону, у якому я народився, та країна, у якій виріс, дуже тісно пов’язані. Здається, ні мій уряд, ані їхні уряди про це ще не здогадуються. Я сумніваюся, що вони колись це зрозуміють, хіба що аж тоді, коли історія знову повториться, коли на зміну світові періоду після Холодної війни прийде наступна фаза історії, ще більш безрадісна та більш небезпечна, ніж процвітаюче міжцарство останніх 18-ти років.

Автор: Джордж Фрідман

Джерело:

Переклад:

This content is republished with the permission of STRATFOR

Related posts:

Short URL: http://bbs-news.info/?p=1182

Реклама

Ми на Facebook

Вхід | Ukrainian information service