Андреас Умланд: Крах «доктрини Шредера» (“Die Zeit”, Німеччина)

З вагомих причин – геополітичних, історичних, а також економічних, після закінчення «холодної війни» зовнішня політика країн Європейського Союзу щодо Східної Європи була сконцентрована на Росії. Зокрема, Німеччина за минулі 20 років зміцнювала вже існуючі на той момент гарні стосунки між Берліном і Москвою за допомогою тісних дружніх зв’язків своїх лідерів з політичними вождями СРСР, а згодом Російської Федерації. Довгий час це видавалося виправданою стратегією. За аналогією з тим, що ключ до подолання поділу Німеччини і Європи більше 40 років перебував у Москві, Кремль і згодом видавався вирішальним партнером для стабілізації трансформованого пострадянського простору.

Однак, прихід до влади Путіна в 1999 році призвів до радикального підриву нормативних засад західної політики в Східній Європі. Деяким політикам, наприклад, Джорджу Бушу, Жакові Ширакові, Сільвіо Берлусконі й, у першу чергу, німецькому канцлерові Герхарду Шредеру вдалося, щоправда, вибудувати особисті стосунки з новим російським президентом. Але одночасно в Росії почався процес все більш очевидної деградації її протодемократичних інститутів – ЗМІ, парламентів, судів, органів регіонального й місцевого управління, партій. Нова динаміка внутрішньої політики країни відбилася й на зростаючій підтримці авторитарних тенденцій за межами Росії. Як приклад можна навести перетворення в 2002 році заснованої в 1996 році неформальної Шанхайської п’ятірки в офіційну міжнародно-правову Шанхайську організацію співробітництва (ШОС) – свого роду посткомуністичний клуб диктаторів і євразійський анти-НАТО.

Хоча економічне співробітництво Росії і ЄС під час президентства Путіна різко зросло в обсягах, охоче пропаговане представниками німецької промисловості гасло «до змін через торгівлю» (“Wandeldurchhandel”) не дало очікуваних плодів. В певному розуміння ця тактика навіть розвинула динаміку, протилежну цьому гаслу. Внесок Заходу в новий економічний зліт Росії навіть дещо стабілізував російський авторитаризм на федеральному й регіональному рівнях. І хоча у вищому ешелоні влади російсько-західні відносини розвивалися успішно, цілі російських і західних дипломатів усе частіше конфліктували між собою в різних регіонах світу, починаючи із Близького Сходу й закінчуючи Латинською Америкою.

Виразніше всього різниця між видимістю й дійсністю нових російсько-західних відносин під час правління Путіна виявилася в розбіжності думок щодо майбутнього колишніх радянських республік. Наприклад, в 1999 році Росія підтвердила на саміті ОБСЄ в Стамбулі прийняте ще в 1994 році зобов’язання вивести свої війська з Придністров’я. Виведення російського контингенту з територій Молдови Захід виставив умовою для ратифікації Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Однак, Росія і до сьогодні утримує в Придністров’ї військовий контингент чисельністю більше ніж у 1000 чоловік і тим самим надає сумнівній псевдодержаві базу для її існування. У відповідь на відмову західних держав ратифікувати ДЗЗСЄ російський уряд у свою чергу скасував виконання цієї угоди.

Ще більш показовим є приклад Грузії. У квітні 2008 року на саміті НАТО в Бухаресті в першу чергу Німеччина й Франція, з оглядкою, в тому числі, й на Росію, перешкодили приєднанню України й Грузії до Плану дій по підготовці до членства в НАТО. Замість цього можливість майбутнього вступу в НАТО України й Грузії була зафіксована в заключній декларації про підсумки зустрічі. У наступні після цього тижні російською реакцією – явно на ці події – стало загострення риторики Москви проти Києва й особливо проти Тбілісі, як і активізація заходів на підрив суверенітету Грузії, таких як роздача паспортів жителям Абхазії й Південної Осетії. Президент Грузії Михаїл Саакашвілі у свою чергу в серпні 2008 року відреагував на завуальоване поступове російське присвоєння Південної Осетії й Абхазії необачною військовою авантюрою. Росія, як відомо, відповіла з непропорційною люттю на грузинський напад на південноосетинську столицю Цхінвалі. Ніби ненароком Москва також розмістила свої війська і в Абхазії, набагато більш цінному грузинському чорноморському регіоні, хоча там і не було військової ескалації. Росія аж до сьогоднішнього дня відкрито порушує постанови угоди про перемир’я від серпня 2008 року присутністю своїх військ в Абхазії й Південної Осетії. Де-юре, вона визнала «незалежність» обох бунтівних республік, фактично ж вона перетворила їх у російські протекторати.

Сьогодні неоімперськи налаштована частина російської еліти, здається, тимчасово задовольнила свої апетити. Від Білорусі й Грузії до України, Узбекистану й Киргизстану – Росія за два минулих роки зберегла або відновила там свій прямий або опосередкований вплив. Відновлене вдоволення Кремлем станом справ на своїх «задвірках» здається важливою, якщо не вирішальною причиною недавнього розслаблення у відносинах Москви з Вашингтоном, Брюсселем або ж Варшавою. Але як показують виступи в Мінську в грудні 2010, сьогоднішній статус-кво в колишньому СРСР має тимчасову природу. У середньостроковій перспективі, особливо, в державах-членах «Східного партнерства» ЄС вірогідні нові внутрішньополітичні зрушення. Неважко передбачити, що це знову ускладнить відносини цих держав з Росією. В найгіршому випадку це буде означати й кінець сьогоднішньої «відлиги» у російсько-західних відносинах.

На цьому тлі необхідність перегляду західної політики в Східній Європі очевидна. Росія, звичайно, і надалі буде ключовою державою на пострадянському трансформаційному просторі. Але тривале зближення між Росією і Європою вимагає іншої стратегії, ніж колишнє безпечне панібратство з політичними і економічними лідерами Росії. Тісні особисті зв’язки між західними й російськими політиками посприяли, хіба що, частковому пом’якшенню напружених ситуацій, наприклад, під час бомбардування НАТО в Сербії в 1999 році, Помаранчевої революції 2004 року в Україні або російсько-грузинської війни в 2008 році. Але вони не змогли запобігти пов’язаній з цим політичній конфронтації Росії з Європейським Союзом і США. Метою Заходу має стати заснований на головних європейських цінностях стійкий альянс із Москвою в результаті нової демократизації Росії. Виходячи з цього доводиться констатувати, що «доктрина Шредера» не принесла очікуваних результатів.

Можливі альтернативи дотепер існуючій політиці в Східній Європі лежать на поверхні: рефокусування співробітництва з Росією на неурядові організації, демократичні ЗМІ й академічні установи. Окрім цього, вважаю необхідною глибоку геополітичну переорієнтацію Заходу. Головний напрямок західної політики в Східній Європі повинен бути зміщено на напівдемократичні колишні республіки СРСР, такі як Україна, Молдова й Грузія. Схожі рекомендації було розроблено останнім часом експертами як по цей, так і по інший бік Атлантики. Але сьогодні такі нові підходи тільки частково ввійшли у свідомість західних лідерів. Не вистачає визнання того, що попередня політика провалилася в багатьох вимірах. Назрів момент для нової східної політики Німеччини, а також Європейського Союзу в цілому.

Андреас Умланд – доцент кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», співробітник Центрального інституту з вивченню Центральної й Східної Європи (ZIMOS) в Айхштеті, Баварія, редактор книжкової серії «Радянська й пострадянська політика й суспільство» (SPPS) видавництва «Ібідем», Штутгарт/Ганновер.

Джерело: Geopolitika

Оригінал публікації: Die Zeit

Related posts:

Short URL: http://bbs-news.info/?p=1025

Реклама

Ми на Facebook

Вхід | Ukrainian information service