Геополітична подорож. Частина 2: Прикордоння (“STRATFOR”, США)

Перед читачем друга частина із серії спеціальних репортажів, написаних доктором Фрідманом під час його кількатижневої подорожі Туреччиною, Молдовою, Румунією, Україною і Польщею.

Прикордоння – це така територія, історія якої не знає змін: все тут плинне. Країни, що їх ми відвідаємо під час цієї подорожі (Туреччина, Румунія, Молдова, Україна і Польща) розташовані на території перетину трьох цивілізацій – мусульманської, католицької та православної. Римо-католицька Австрія Габсбургів воювала з Османською імперією впродовж сторіч, а остання дійшла в північно-західному напрямку аж до Відня, де відбулася вирішальна битва 1638 року. Починаючи з ХVІІІ століття тут, за рахунок Білорусі й України, розширювалася зі Сходу на Захід православна Росія. Впродовж більш ніж двох століть територія країн, що знаходяться сьогодні між Балтійським і Чорним морями, була тим, за що змагалися три імперії.

Тут звикли до постійних трансформацій. Холодна війна була останньою відкритою конфронтацією Росії проти Західної Європи, підтримуваної, і значною мірою очолюваної,  Сполученими Штатами. Всі ці країни належали, хоча і неформально, проте надійно, Радянській імперії. Сьогодні вони знову є суверенними державами. Моя цікавість до цього регіону ґрунтується на тому, що я хочу зрозуміти більш конкретно, як саме тут розіграється наступний раунд геополітики. Сьогодні Росія набагато потужніша, ніж була 10 років тому. Європейський Союз переживає внутрішню напругу, а Німеччина переглядає свою роль. Сполучені Штати грають у незвичну і складну гру. Я хочу зрозуміти, що держави від Туреччини до Польщі самі про себе думають, як саме вони бачать свою позицію в наступному раунді геополітичної гри в даному регіоні.

Міжмор'я

Мене звинувачують в  тому, що я розмірковую як старий вояка Холодної війни. Не думаю, що ці звинувачення мають якийсь грунт. Радянський Союз розвалився і вплив США у Європі зник. Тим більше, в майбутньому не буде нової Холодної війни. Чого я не очікую, так це того, що цей регіон залишать у спокої. Цього ніколи не було досі. Не буде спокою і в майбутньому. А сам я хочу зрозуміти природу конфлікту майбутнього. Але для цього слід зануритись в минуле, і не в часи Холодної війни, а перенестися у Першу Світову війну.

Зміни в регіоні після Першої Світової війни

Перша Світова війна витворила радикально нову архітектуру даного регіону. Османська і Австро-Угорська імперії зникли зовсім, Російській імперії на зміну прийшов Радянський Союз, а Німецьку імперію було знищено і замінено республікою. Жоден регіон світу не постраждав більше від наслідків війни, не був так розорений, як цей. Не зважаючи на це, війна для нього не скінчилася і в 1918 році. Він залишився територією зіткнення інтересів імперій, яке супроводжувалося боротьбою нових націй, часто між собою.

Колапс імперій дозволив цілому рядові народів постати у якості незалежних націй. Від країн Балтії до Болгарії народи перетворились на держави-нації. Багато кордонів і деякі з націй виникли у Версалі і Тріаноні завдяки переможцям. Вони викреслили Югославію, назва якої означає «земля південних слов′ян» зі списку ворожих націй. Вони змінили кордони країн. Якщо Франція, Британія і Сполучені Штати формували регіон, то поляки його рятували.

Межа між Російською імперією/Радянським Союзом і Європою складається з двох частин. Карпати являють собою надійний кордон між росіянами та Європою від Словаччини і далі на Південь. Ці гори не є надто високими, але їх важко перейти, трапляються там лише поодинокі села і пролягають крізь них лише декілька більш-менш добрих доріг. Місцеве населення багато разів переходило з рук у руки до всіх держав регіону, але його нелегко контролювати. Навіть сьогодні тут багато чого вирішують бандити, які керують цілими територіями в цих горах. Провести через Карпати війська не неможливо, але дуже важко.

Північ Європи займає величезна рівнина, що пролягає від Франції до Москви. Чим північніше, тим вона більш заболочена, але загалом тут достатньо гарних шляхів для проходження армій. За виключенням кількох річок, які є природними бар′єрами, ця рівнина є дорогою всіх європейських завойовників. Наполеон по ній дійшов до Москви, як це згодом зробив і Гітлер (який пройшов також і через Кавказ). У реверсному режимі шляхопровід Наполеона і Гітлера використав Сталін.

Міжмор′я

Після Першої Світової війни Польща відродилася як суверенна нація. Росіяни капітулювали перед Німеччиною у 1917 році і підписали у 1918-му Брест-Литовський договір, віддавши у володіння Німеччини згідно з ним значну територію, що включала в себе і Україну. Після поразки Німеччини Брест-Литовський мир втратив свою чинність і росіяни зажадали повернення того, від чого вони відмовились згідно з договором. Частина цих земель була польською. 1920 року під Варшавою відбулася вирішальна битва, у якій польський генерал Юзеф Пілсудський, в союзі з Україною, яка не змогла справитись самотужки, відкинув радянську навалу.

Постать Пілсудського досить цікава – десь він виступає реакціонером, а десь і радикалом. Але мене цікавлять його геополітичні погляди. Перш за все, він був польським націоналістом і розумів, що поразка Росії від Німеччини стала першим кроком до виникнення незалежної Польщі. Також він вважав, що контроль Польщі над Україною – одвічний польський «пунктик» – гарантуватиме незалежність Польщі після поразки Німеччини. Його спроби приєднати Україну провалились. Росіяни перемогли українців і пішли на поляків. Пілсудський їх зупинив.

Цікаво зайнятися історичною спекуляцією, що було б, якби Пілсудський не зміг захистити Варшаву. Тоді Північноєвропейська рівнина стала би прямою дорогою, по якій радянські війська пішли б на Німеччину. Без сумніву, Франція виступила би в такому випадку, аби їх заблокувати, але у Франції існувала потужна Комуністична партія, яка не хотіла ніякої війни.  Багато чого могло трапитися, якби Пілсудський не зупинив росіян. Але він зупинив їх.

Пілсудський розмірковував наступним чином. Німеччина ледве животіла, як і Росія, але обоє погрожували ще повернутися. Лише негайне регіональне об′єднання здатне врятувати ситуацію, поки вони не відновили сили. Його інтеграційна ідея отримала назву «Міжмор′я» – альянс націй, що мешкають між Чорним і Балтійським морями, очолених Польщею, у який би ввійшли Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Фінляндія і країни Прибалтики. Цього не сталося, але якби так, то Друга Світова війна могла б не статися взагалі, або відбулася би зовсім іншим чином. Це ідея, що засіла мені в голові, коли я обдумував, що ж прийде замість НАТО і амбітних проектів єврофедералізму. Розмірковування Пілсудського щодо Міжмор′я мають під собою якщо не історичне, то, принаймні, логічне підґрунтя. Воно неісторичне, оскільки прикордоння завжди було і буде полем бою для інших. Воно ніколи не об′єднувалося, аби самому визначати власну долю.

Російсько-німецькі відносини

З багатьох причин це ніколи не було в силах країн, що входять до його складу. Частково це залежить від того, чого хоче Росія, частково – від того, що вигідно Європі. Міжмор′я затиснуте між Росією та Європою. Сьогодні відсутній повноцінний південноєвропейський центр сили (Австро-Угорська імперія відійшла у вічність), але на півночі розташовується Німеччина – країна, що прагне здобути собі місце в Європі та в історії.

З багатьох причин Німеччина є загадкою. Криза 2008 року та події в Греції шокували німців. Вони звикли розглядати Європейський Союз у якості засобу вирішення проблеми європейських націоналізмів, як інструмент всезагального процвітання. Як тільки вдарила криза, німці побачили, що націоналізм підіймає голову в самій Німеччині, як і всюди в Європі. Німці не мають жодного бажання годувати греків, а питання ціни утримування та цінності існування самого Європейського Союзу стало центральною темою обговорень всередині Німеччини. Аж з 1945 року Німеччина не розглядала себе як силу,  спроможну вчиняти довільно. Сьогодні вона починає знову думати саме так, а це здатне змінити все, залежно від того, у який бік виллється.

До того, що може змінитися, належать німецько-російські відносини. Багато разів, починаючи з об′єднання Німеччини в 1871 році, німці і росіяни були як союзниками, так і заклятими ворогами. Сьогодні існують об′єктивні передумови до посилення німецько-російських зв′язків. Вони доповнюють одна одну економічно і взаємозалежать. Росія експортує сировину, Німеччина експортує технології. Обоє остерігаються потрапити під тиск з боку США. Разом вони здатні цьому тискові протистояти. Сьогодні між ними вкрай сердечні стосунки.

Саме це приковує мою увагу в країнах, якими я зараз подорожую. Для Польщі перспектива німецько-російської «антанти» історично є нічним кошмаром. Коли це трапилося востаннє у 1939 році, Польща втратила свою державність на 50 років. Навряд чи сьогодні є хоч одна польська сім′я, що не втратила нікого за цей час. Звісно, я казав, що цього разу все буде інакше, що німці вже не такі, якими вони були колись, так само і росіяни. Але геополітика вчить нас, що суб′єктивні уподобання не відміняють історичного детермінізму.  Що б не думали, чи не говорили поляки, вони сильно стурбовані такою перспективою, хай би вони її і не визнавали. Визнання страху перед Німеччиною і Росією призведе до того, що доведеться визнати недовіру, а недовіра у сучасній Європі знаходиться під забороною. Все ж, поляки пам′ятають історію, і буде цікаво побачити, чи мають вони що сказати з цього приводу, або, хоча б, як вони про все це скажуть. А найбільш цікаво за такої умови почути, що вони скажуть чи про що змовчать стосовно Сполучених Штатів.

Роль Румунії

Румуни знаходяться зовсім в інших умовах. Від росіян їх відділяють Україна і Молдова, тож їхнє почуття тривоги мало б бути меншим. Не таким, як у поляків на їхній Північноєвропейській рівнині, адже гори Карпат проходять крізь всю їхню країну. Але що вдіяти з Україною? Її уряд – проросійський, і в силу економічних реалій вона прив′язана до Росії міцними нитками. І звичайно, що Європейський Союз, який все більше і більше впадає під вплив Німеччини, визволяти її не прийде. В Україні питання стоїть таким чином: чи її намагання здобути повну незалежність скінчилися, будучи заміненими на неформальну, проте залізну залежність від Росії, чи українці досі мають простір для маневрування. Здалеку видається, що там є невелика віддушина, не кажучи про маневр, але це питання, на яке мають дати відповідь самі українці. Звичайно, що вони полум′яно захищатимуть свою незалежність, але більш важливо почути про те, про що не говориться, або на що відповідають ніяковіючи, знизуючи плечима, уникаючи відповіді взагалі. Насправді, сьогодні в Європі немає більш важливого питання, ніж питання майбутнього України.

Для Румунії це питання є життєво важливим, оскільки її буфер може трансформуватися в її прикордоння, якщо  Росія поверне собі ці землі. Ось чому такою важливою є Молдова. Колись Молдова називалася Бессарабією. Коли Сталін домовлявся з Гітлером у 1938 році, одним з пунктів їхньої угоди було те, що Бессарабію, на той час частину Румунії – союзника Німеччини, буде віддано «совєтам». Це відкидало Румунію далеко від Одеси – критично важливого чорноморського порту – і аж за Дністер. Бессарабія увійшла до складу Радянського Союзу після війни. Після розпаду Радянського Союзу Молдова стала незалежною країною, що пролягла від Румунії до східного берега Дністра. Місцевість на схід від Дністра – Придністров′я – за допомоги Росії поспішно від Молдови від′єдналася. Молдова перетворилася на румунськомовну буферну територію на Дністрі.

Молдова – найбідніша країна Європи. Основною статтею її експорту є вино, що головним чином вивозиться до Росії. Якось росіяни, з міркувань охорони громадського здоров′я, були заборонили імпорт молдавського вина. Думаю, під «громадським здоров′ям» малася на увазі геополітична його складова, а ніяк не біологічна. Якби Молдова була незалежною, проєвропейською країною, то Україна виявилася би менш ізольованою від Європи, чого росіянам не хочеться. Адже Молдова може стати в такому випадку базою антиросійських операцій, що аж ніяк не відповідає російським інтересам. Кожен додатковий дюйм, що віддаляє потенційних ворогів від Одеси, є вирішальним. Ось де причина того, що Сталін так хотів забрати у Гітлера Бессарабію. Ці причини не зникли, а росіяни роблять все можливе, аби ізолювати і притиснути Молдову, а разом з нею – і Румунію.

Відвідавши Молдову і Румунію я спробую дізнатися про те, що вони думають про ситуацію в Україні, які, на їхню думку, плани Росії і що вони самі збираються в такому випадку робити, якщо, звісно, збираються. Румунія завжди була країною, яку важко зрозуміти. Геополітично її столиця розташовується з неправильної сторони Карпат, якщо загрозою будуть росіяни і з правильного боку гірської гряди, якщо загроза йтиме від Австрії чи Німеччини. Румунія орієнтується на Європейський Союз, але вона належить до того розряду країн ЄС, що знаходяться там випадково. На противагу полякам, що вперто тримаються за свою історію і для яких супротив є національною традицією, румуни схиляються перед усіма вітрами. Було б добре дізнатися, звідки, на їхню думку, вітри дують сьогодні. Я сумніваюся, що вони зроблять хоч щось, аби врятувати Молдову, розізливши при цьому Москву, до того ж досі не зрозуміло, з якого боку насправді на Молдову чигає небезпека. Проте, цілком зрозумілим є те, що якщо росіяни приберуть до рук Україну, то Молдова виявиться стратегічно важливою територією не лише для того, аби захистити Україну, але і для операцій проти Румунії і південно-західної Європи. Іноді малі і, нібито, нічийні території якнайкраще придатні для розуміння ситуації в цілому.

У Туреччині я побував декілька разів впродовж минулих кількох років і сподіваюся, що ще приїду не раз. У своїй книзі “The Next 100 Years” я намагаюся обґрунтувати, що Туреччина стане потужною силою впродовж наступних 50 років, чи десь біля того. Я не відмовляюся від своїх довгострокових пророкувань, проте наступні 10 років стануть періодом трансформації Туреччини з категорії країн, колись опозиційних до Радянського Союзу в альянсі і під проводом США в країну, що йтиме власним шляхом і керуватиметься лише своєю волею. Вона не буде пішаком ні в чиїх руках, але утверджуватиме власні інтереси, і не лише на власній території. Справді, якщо її могутність зросте на Балканах, то Туреччина виявиться тією силою, з якою таким країнам, як Румунія, доведеться рахуватися.

Мені цікаво буде почути думки румунів і молдаван щодо Туреччини виходячи з цих засновків. Її реставрація буде процесом повільним, з неминучими відкочуваннями і розчаруваннями, але вже навіть сьогодні комерційно-фінансовий вплив Туреччини є досить відчутним в країнах чорноморського басейну. Мені цікаво буде почути від турків, як вони дивляться на Росію (і, звичайно ж, на Іран та арабські країни, рівно як і на Центральну Азію). Побачити те, що бачать очі країн-сусідів, коли вони дивляться на Росію і було метою моєї подорожі, і розмови саме про це мене цікавлять. Поляки, українці, румуни, молдавани – всі вони забажають поговорити про Росію. Туркам цікаво буде обговорити багато питань. Росіянам цього захочеться найменше. Мені доведеться добряче попрацювати, аби спонукати їх всіх до розмови.

Геополітична теорія

Зрештою, я приїхав до регіону з аналітичним інструментом, теорією, яку хочу експериментально провірити. Ця теорія стверджує, що світ, до якого ми звикли після закінчення Холодної війни, завершує своє існування. Росія повертається до своїх історичних кордонів. Німеччина починає процес ревізії свого місця в Європі, а слабкість ЄС видно неозброєним оком. Туреччина робить перші кроки до утвердження себе в ролі регіонального лідера. Ми стоїмо на порозі періоду, у якому всі ці сили зрештою зіштовхнуться.

Зміцніння Туреччини вигідне для США. Сполучені Штати завершують свою війну в регіоні, а Туреччина зацікавлена в тому, щоб заповнити собою вакуум, що залишиться після них, для протистояння радикальному ісламу. Ті, хто доводять, що турецьке керівництво є радикально ісламістським, грубо помиляються, принаймні, з двох причин. По-перше, в Туреччині існує глибоке розмежування, на одній зі сторін якого перебувають могутні прихильники світської традиції Кемаля Ататюрка. Вони занадто сильні, а радикальний іслам навіть не наважується на них нападати. По-друге, ісламізм турецької влади практично неможливо прирівняти до ісламізму Саудівської Аравії, наприклад. Іслам має стільки ж відтінків, як і християнство, а турецька його версія є похідною від його ж статусу в Османській імперії, де він був ненав′язливим, гнучким і, перш за все, прагматичним. Це той турецький іслам, що у союзі з католицькою Венецією панував над Середземномор′ям. Тому турецький іслам не настільки сильний, щоби змагатися зі світською традицією і в той же час він занадто урбанізований, аби скотитися до примітивного радикалізму. Він діятиме так, як і має діяти, але сприяння Аль Каїді не входить до його планів. Тим не менше, цікаво буде поговорити з тими секуляристами, які відносяться до нинішнього уряду зі страхом і недовірою, аби переконатися, що сьогодні їхня позиція непевна, як ніколи.

В той час, як Сполученим Штатам сильна Туреччина є дуже вигідною, то цього самого не можна сказати про сильну Росію, особливо в союзу з Німеччиною. Головною загрозою США слід вважати не Китай чи Аль Каїду. Цією загрозою є злиття технологій Європейського півострова з російськими природними ресурсами, що здатне створити таку силу, яка потіснить США з її лідерської позиції. Ось що було головною темою ХХ століття. Німецько-російський альянс, не важливо, рано це відбудеться, чи пізно, обов′язково зашкодить Сполученим Штатам.

І я не бачу, що сучасне керівництво Штатів розуміє цю загрозу. Вашингтон до цих пір перебуває в полоні пропагандистських кліше часів Холодної війни щодо Росії і Європи і загруз у війні з тероризмом. Сьогодні у Вашингтона немає чіткого і реалістичного стратегічного бачення. Воно скотилося туди, звідки мої погляди оголошуються панікерськими і радикалістськими, тоді як сам я вважаю їх вже застарілими, а тим більше – спрощеними. Ось чому мені більше до душі Остін (столиця штату Техас – прим. перекладача) Я знаю, що Польща, наприклад, глибоко занепокоєна тим, що у Вашингтоні відсутнє розуміння ситуації. Але у США Вашингтон зайнятий творенням паперових звітів і дуже нечасто його непокоїть творення історії. Сполучені Штати Америки – нація велика, а Вашингтон думає, що він є центром цієї нації, а це не так. Сполучені Штати центру просто не мають. Вони реагують, хоча і неохоче, на виклики зовнішнього світу і на громадську думку, але не на те, на що вказує Вашингтон.

Я не володію силою змінити хоч щось, але для того, щоб Вашингтон зміг посприяти Польщі, їм необхідне спільне бачення шляхів співпраці, елементарне розуміння ситуації. Для цього я збираюся використати ідею, що її виголосив свого часу Пілсудський – ідею Міжмор′я. НАТО я розглядаю як бюрократичний апарат альянсу країн, що досягли своєї мети вже ось як 20 років тому. З нинішньої точки зору США, дрейф Франції чи Німеччини є неможливим в принципі. Тоді як у них є власні інтереси і неправильна географія. Лише Міжмор′я – союз Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії і, як варіант, Болгарії – може бути Альянсом майбутнього, що заблокує росіян, відділить їх від німців і ненав′язливо зупинить турецьку експансію в південно-східній Європі.

Всі ці країни Міжмор′я як і раніше закохані в ЄС і НАТО, але ця закоханість поволі минає. Криза 2008 року і байдужість до проблем цих країн з боку Німеччини призвели до того, що вони почали усвідомлювати, що НАТО – це вже історія. Поляки мають стати лідером нового союзу, а Румунія – його південним блок-постом. Думаю, що поляки вже задумались з приводу цього, тоді як румуни все ще дуже далеко від цієї ідеї. Але я не впевнений щодо цього, а тому – хочу про це дізнатися. На мою думку, підтримувана США Польща у якості сторожа Північноєвропейської рівнини разом зі Словаччиною, Угорщиною і Румунією на сторожі карпатських проходів, допоможуть уникнути того, чого США слід боятися чим більше – альянсу між Німеччиною і Росією, до якого приєднається вся західна Європа. Передумовою цього є перегляд ролі ЄС в країнах Міжмор′я. І для мене дуже цікаво побачити, наскільки далеко ця ревізія зайшла.

Насправді, Вашингтон дуже далекий від такого бачення. Він продовжує думати про Росію, як про державу-невдаху з 90-х. Просто кажучи, не сприймає її всерйоз. Вашингтон переконаний, що Європейський Союз вже пройшов усі потрясіння, після яких він відновиться. Але найбільше Вашингтон занепокоєний Афганістаном. З цілком зрозумілих причин Афганістан приковує до себе всю увагу Вашингтона, що дозволяє решті світу дрейфувати у довільному напрямкові.

Як я вже сказав, я не маю жодної можливості вплинути на будь-що. Але безсиле самомилування США не впливає на моє бажання пізнання світу і розмірковувань про його долі, про те, куди він рухається. Я не розробник стратегій, я досліджую явища геополітики. Я не планую того, що мусить відбутися, я розмірковую з приводу того, що може трапитись. Але мені необхідно здійснити перевірку своїх теоретизувань у реальних умовах, що я і почну робити, починаючи з Румунії.

Автор: Джордж Фрідман

Джерело:

Переклад:

This content is republished with the permission of STRATFOR

промокод ebay.

Related posts:

Short URL: http://bbs-news.info/?p=1086

Реклама

Ми на Facebook

Вхід | Ukrainian information service