Геополітична подорож. Частина 3: Румунія (“STRATFOR”, США)

В шкільні роки ви могли вивчати вікторіанську поему «Нескорений», яка закінчується рядками «Я – хазяїн власної долі, я – володар моєї душі». Рядки ці можна вважати заповітом вікторіанського джентльмена американському бізнесмену. Але схожі слова ніяким чином не знайдуть відгуку ні у кого в Румунії. Ніщо у їхній історії не вказує на те, що румуни коли-небудь були володарями своєї долі чи відповідали за свої душі. Вся їхня історія є свідченням того, як ними повеліває фатум, або того, як їхні душі ставали заручниками історії. У румунської нації вимоги та очікування скромні, сильно обумовлені їхнім минулим.

Чуйність не є для мене чимось чужим. Мої батьки пройшли нацистські концтабори і повернулися до Угорщини, аби налагодити знову своє життя, але згодом були змушені втікати від комуністів. Як я розумію, коли вони прибули до Америки, то мали дуже скромні очікування від життя. Вони прагнули захищеності, хотіли спокійно прокидатися вранці, аби йти на роботу і отримувати там зарплату, аби просто жити. В них ніколи не було твердого переконання, що вони самі – хазяї своєї долі.

Єдиною проблемою Румунії є те, що світ не може забути про її існування. Кажучи більш точно, про те, де знаходиться Румунія, ніяк не забудуть імперії. Востаннє вони їй про себе нагадали під час Холодної війни. Сьогодні, принаймні, на даний момент, ми дивимося на світ простіше, ніж будь-коли, або, швидше, суперечки з приводу нього є набагато менш запеклими, ніж колись. Проте, як я наголошував у статті «Прикордоння», великі держави знову починають змагатися між собою, і, відповідно, Румунія стає для них бажаною здобиччю. Мені не зовсім зрозуміла манера румунів повністю ігнорувати геополітичні зрушення. Вони сподіваються заховатися від них в Європі, і поки у них це виходить. Але, думаю, історія знайде їх і там.

Геополітика і самознищення

Почнемо з географії. Карпати – ось що визначає долю Румунії, щоправда, на досить дивний манер. Будучи не таким вже і непрохідним бар’єром, що мав би її захищати, Карпати, швидше, слугують переділом, який розбиває територію країни на три частини. На південь від гір розкинулись рівнини Валахії – серце сучасної Румунії, у якому розташовується її столиця Бухарест і зосереджені нафтові родовища Плоєшті. На схід від Карпат розкинулася Молдавська рівнина. На північному заході Карпат знаходиться Трансільванія, місцевість із більш складним,  горбистим рельєфом.

І в цьому геополітична трагедія Румунії. Румунія – це нація, розділена власним ландшафтом. Кожну з усіх трьох частин нелегко захистити. Трансільванія в ХІ столітті була загарбана Угорщиною, а саму Угорщину було розділено між Османською і Австрійською імперіями. Валахія перебувала під владою Порти, а Молдову поділили Російська і Османська імперії. За виключенням того періоду часу наприкінці ХІХ століття, коли вона була об’єднаною, території Румунії весь час були кимось завойовані. А повністю завойовано її було тоді, коли відома всім імперія захотіла за допомогою Карпат убезпечити себе від вторгнення.

Дехто з нас розглядає геополітику як шанс. Більшість вважають її напастю. Румунська нація існує вже довгий час, але дуже рідко вона існувала у формі суверенної національної держави. Після того як Румунія, зрештою, таки стала державою-нацією наприкінці ХІХ століття, вона була змушена балансувати між Австро-Угорською, Османською, Російською та Німецькою імперіями, не зважаючи на віддаленість останньої. Міжвоєнний час Румунія провела в хитаннях між монархізмом, авторитаризмом і фашизмом, зрештою, не ставши ні одним, ні другим, ні третім. Вона думала убезпечити себе альянсом з Гітлером, але раптово опинилася на передньому краї німецького вторгнення в Росію. Аби зрозуміти цей союз, ми маємо згадати, що коли радянські війська почали свою велику контратаку під Сталінградом, то першими, кого вони знищили, були румунські (і угорські) частини. Румуни догралися до того, що німці відправили їх воювати і вмирати за себе, а згодом за це німцям і помстилися тим, що дозволили «совєтам» себе знищити.

Закінчилося все це окупацією Румунії «совєтами», після чого румуни виробили справді унікальну стратегію. Адже в той час, як угорці повстали проти радянської влади і були знищені, а чехословаки намагалися побудувати ліберальний комунізм, будучи лояльними до Союзу, але все одно також були покарані, румуни досягли реальної автономії в зовнішній політиці від Радянського Союзу. Спосіб, яким румуни домоглися толерантності «совєтів» полягав в тому, що вони вибудували режим більш жорсткий і репресивний, ніж той, що існував у Радянському Союзі. В Радянському Союзі були впевнені, що НАТО не збирається нападати, тим паче – через Румунію. Доти, поки румунський режим тримав людей у покорі, росіяни закривали очі на його міжнародні відносини. Румунія зберегла власну національну ідентичність, домоглася незалежних міжнародних відносин, проте, високою ціною нехтування правами людини і економічним процвітанням.

Сучасну Румунію неможливо зрозуміти, якщо ви не знайомі з постаттю Ніколає Чаушеску. Себе він називав «Генієм Карпат». Можливо, так і було, але, якщо це так, то розуміння геніальності в Карпатах дуже своєрідне. До румунського комуністичного уряду входили місцеві комуністи, що під час Другої Світової війни перебували або в тюрмах і таборах, або в бігах. Це було унікальним явищем для урядів радянських східноєвропейських сателітів, адже Сталін не довіряв комуністам, які перебували і боролися на територіях, що перебували під німецьким впливом. Він надавав перевагу тим комуністам, що в 30-х роках втікли до Москви і довели свою лояльність Сталіну тим, що зраджували інших. Цих «московських» комуністів він і посилав правити заново окупованими східноєвропейськими країнами, які мали стати буферною зоною, аби відділити Росію від Заходу. Так було скрізь, але не в Румунії, де біля влади перебували місцеві комуністи. Після того, як помер батько комуністичної Румунії – Георге Георгіу-Деж – інший місцевий румунський комуніст – Ніколає Чаушеску – здобув владу. Це за нього Румунія домоглася у зовнішній політиці більше, ніж Югославія Йосипа Броз Тіто. Його ж внутрішню політику важко назвати навіть жахіттям.

Чаушеску вирішив повністю розрахуватися по всіх міжнародних боргах країни. Це рішення повністю випливало з його розуміння зовнішньої політики – він не бажав, аби Румунія потрапила в залежність від будь-якої країни через свої борги – і він повертав їх, спродаючи закордон ледь не все, що вироблялося в країні. Це призвело до того, що Румунія стала злидарем – електрика і тепло стали дефіцитом, в країні не стало навіть вдосталь їжі, хоча виробляла її вона більше ніж достатньо. Секурітате – місцева таємна поліція – чия ефективність і жорстокість вражали, швидко придушувала будь-які виступи проти режиму. Ніщо в Румунії не працювало краще за Секурітате.

Герта Мюллер – німецькомовна румунська письменниця(вона належить до німецької етнічної спільноти Румунії), що здобула Нобелівську премію з літератури в 2009 році. Дія однієї з її книг, яка називається «The Appointment»,  відбувається в комуністичній Румунії. Вона разюче сильно описує атмосферу, що панувала тут за часів Секурітате. Ця книжка про жінку, яка провела все життя в праці, в постійних сварках з чоловіком-алкоголіком при цьому весь час панічно боючись потрапити в руки спецслужб. Все ніби як у Кафки, коли незрозуміло, чому вони переслідують і чому вона ховається, проте гостре відчуття небезпеки безжально пронизує всю її свідомість. Якщо ви прочитаєте цю книгу, як це зробив я, готуючись до подорожі Румунією, ви дізнаєтесь самі про ті засоби, якими користувалося Секурітате для контролю за душами громадян, і згадаєте, що такі речі – не реліктовий залишок 1930-х, а відбувалися зовсім недавно – ще в 1989 році.

Те, чим Румунія постійно платить за свою державність, можна порівняти з биттям себе в обличчя своїм же кулаком. Навіть падіння комунізму у Румунії відбулося таким же чином: там відбулася не «оксамитова революція», як деінде, а сама найсправжнісінька кривава, де Секурітате до останнього противилась антикомуністичному рухові, деталі чого до цих пір дебатуються і далекі від повної ясності. Зрештою, подружжя Чаушеску (дружина Ніколає Єлена – взагалі окремий випадок в історії психіатрії, який чекає свого дослідника) було страчено, а Секурітате розчинилася в суспільстві і стала кістяком організованої злочинності, що було помилково прийнято західними вченими і журналістами за  лібералізацію цієї колишньої провінції колишньої Радянської імперії.

Румунія, вийшовши з 70-річного періоду перманентної катастрофи, мріє про зовсім прості речі, але не має жодних ілюзій, що їх легко досягти, або що ці речі обов’язково перебуватимуть під контролем самих румунів. Як і більшість країн Східної Європи, хоча, можливо, більш сильно, румуни сподівалися, що їхній добробут залежить від синхронізації з різноманітними організаціями Заходу. Але, якщо їм і було дозволено вступити до НАТО і, особливо, до Європейського Союзу, то це лише тому, що ціна їхньої національної безпеки була такої ж величини, як і витрати на утримання їхньої економіки. Румуни так сильно прагнули стати європейцями лише тому, що залишатися румунами стало небезпечним.

Ціна європейськості

Коли я думаю про Румунію, мені весь час стоїть перед очима образ «інституційованого в’язня». Так у Сполучених Штатах кажуть про людину, що пробула у в’язниці так довго, що стала «інституційованою» – такою, що не може уявити собі світу, де ніхто не казатиме їй що, коли і як робити. Національний суверенітет в Румунії ніколи не мислився без необхідності  пристосовуватися до волі сильніших націй та імперій. Так, і після 1991 року Румунія почала шукати когось такого, з ким можна узгоджувати свої дії. Більше того, Румунія зайнялася цим з неймовірним завзяттям, поки не здобула спокій в обіймах НАТО і ЄС.

І донедавна все й справді було добре, настільки добре, як про це може мріяти жертва історії. Нинішня проблема Румунії в тому, що святині, до яких вона прагнула, виявилися у багатьох випадками ілюзорними. Вона шукала захисту у НАТО, але НАТО вже давно є пустим звуком. Так, існує новий і амбіційний проект стратегії розвитку НАТО, що передбачає нову глобальну місію цієї організації. З приводу нього вже довго сперечаються, але всі ці суперечки є, швидше, вправляннями в безглуздості. Адже такі країни як Німеччина не володіють такими збройними силами, дякуючи яким можна стратегічно на щось претендувати, а тим більше – на виконання її союзниками попередніх зобов’язань. НАТО є консенсусною організацією, в якій один її учасник може заблокувати виконання будь-якої місії. Протилежні стратегічні інтереси членів розширеного НАТО гарантовано призведуть до того, що хтось постійно блокуватиме будь-яке рішення. НАТО для Румунії є приємною ілюзією, яку вони не хочуть зруйнувати прискіпливим вглядуванням. Схоже на те, що румунам, все ж таки, комфортніше перебувати в ілюзіях.

Міжмор'я

Щодо Європейського Союзу, то його розпирає зсередини глибока структурна криза. Провідною європейською економікою є Німеччина, яка, до того ж, є другим найбільшим у світі експортером. Її економіка сильно залежить від експорту. Для таких країн як Румунія, єдиним засобом економічного зростання є використання переваг дешевої робочої сили. Лише малі зарплати дозволяють країнам, що розвиваються підтримувати свої економіки за рахунок експорту. Але ж в Європі присутня домінуюча, орієнтована на експорт економіка. І, на жаль, в післявоєнному світі, в якому Сполучені Штати споживають чи не весь імпорт Німеччини і Японії без жодної потреби з ними змагатися, Німеччина є країною-експортером, що експортує, в тому числі, і в Румунію, залишаючи зовсім мало можливостей для останньої хоч якось розвивати свою економіку.

На даному етапі свого розвитку Румунії слід прагнути позитивного торгівельного балансу, особливо з Німеччино, але цього немає. В 2007 році вона експортувала товарів на суму близько $40 млрд, а імпортувала на більше ніж $70 млрд. В 2009 вона експортувала товарів на тих самих  $40 млрд, але імпорт скоротила всього лиш до $54 млрд (баланс все одно негативний). Близько 40% її торгівлі припадає на партнерів по ЄС – на Німеччину, Францію та Італію. Але головною її проблемою є Німеччина. І ця проблема в тому, що левова частка виробництва товарів румунського експорту до Німеччини припадає на ті фірми, які, працюючи в Румунії, належать німецьким власникам.

Впродовж періоду відносного процвітання в Європі з 1991 по 2008 роки, справжня структура ЄС ховалася за хвилею економічного зростання. Коли в 2008 році хвиля спала, проблеми ЄС вилізли на поверхню. І зовсім неясно, чи повернеться хвиля процвітання до Європи знову. В той час, як економіка Німеччини демонструє зростання, румунська економіка від нього дуже далека. Тому що вона є частиною такої системи, в якій головним є потужний експортер, і цей експортер сам приймає правила гри всієї системи, і тоді враз стає зрозуміло, чому Румунії так важко використати переваги її головного багатства – кваліфікованої низькооплачуваної праці.

Додайте до цього всього ще й проблеми регулювання. Румунія належить до кола країн, що розвиваються. А європейські правила регулювання приймалися країнами з високим рівнем економічного розвитку. Трудове законодавство забезпечує не вільний ринок праці, а, швидше, гарантує взаємовигідну співпрацю робітника і роботодавця. Через цю причину важко розвиватися для підприємництва. Адже, якщо я правильно розумію, бути підприємцем означає обов’язково робити помилки і швидко їх виправляти. Тоді як гарантії, що їх мають європейські робітники, зовсім не гарантують підприємцеві того, що він зможе швидко реструктурувати виробництво і виправити помилки. В Румунії просто неможливо застосувати підприємницьку жилку, таку необхідну для розвитку економіки, оскільки правила економічної гри приймалися розвиненими країнами під свої потреби.

Румунії краще було б бути країною малих підприємців. Так, насправді, і є, але – з постійними вказівками та регулюванням з Брюсселя та Бухареста. Це призводить до процвітання чорного ринку, який, що цілком логічно, призводить до зловживань і корупції в секторі економіки, який є життєво необхідним для національних інтересів Румунії. Уявіть лишень собі, що Німеччина в 1950 році працювала би в умовах такого виробничого законодавства, яке вона пропагує сьогодні. Чи стала би вона тим, чим є сьогодні, в 2010? Для будь-якого регулювання має бути свій час (і воно має бути обговорюваним), але Румунія наразі має те, що має.

Якось я був зустрівся з румунським бізнесменом, що працює на промисловому ринку. Під час розмови з ним я порушив питання урядового регулювання в його сфері і те, яким чином йому вдається в таких умовах працювати. Чіткої відповіді я не отримав, чи то пак – аж до останнього часу я не розумів того, що він мені відповів. А насправді – в Румунії діють закони і «правила». «Правила» – це теж свого роду закони, тільки «неофіційні». В Німеччині такі «правила» назвали би «корупцією», тоді як у Румунії вони – основа виживання. Адже кожен румунський  бізнесмен, що сприймає букву закону буквально, дотримуючись всіх норм ЄС, автоматично не здатен вижити на ринку. Тому не дивно, що у Румунії процвітає корупція, адже правила, за якими працюють в ЄС, будучи перенесеними у реальність румунської нерозвиненої економіки, роблять єдиним інструментом виживання виключно тіньові домовленості. І це при тому, що бізнесмен, з яким я розмовляв, є людиною досить багатою в масштабах Європейського Союзу і до цих пір сподівається, що час, коли він стане «нормальним європейцем» обов’язково наступить. Як казав Руссо: «Я бачив ці протиріччя, але вони мене не зупинили».

Для людини чужої дуже важко зрозуміти ті специфічні переваги, що їх надає Румунії членство в ЄС і НАТО. Але для самих румунів членство в цих організаціях виходить далеко за межі їхньої специфіки.

Вибір Румунії

Серпень і вересень – місяці для Європи нещасливі. В цей час там завжди починаються кризи та війни. Серпень і вересень 2008 року також видались поганими. У серпні Росія напала на Грузію, а у вересні розгорілася фінансова криза. В першому випадку Росія показала всьому регіону: ось, чого варті гарантії США. Під час того, як країни Східної Європи намагалися впоратися з фінансовою кризою, німці послали чіткий сигнал про межі своєї відповідальності за долі регіону. Водночас і НАТО, і ЄС перестали бути гарантами захисту інтересів Румунії і перетворилися на величезні знаки питання.

Під час своїх розмов з румунами, незалежно від того, яке місце в суспільній ієрархії вони займали, я завжди чув декілька спільних для всіх тверджень. Перше – немає жодного сумніву, що на даний момент ні НАТО, ні Європейський Союз не відповідають більше очікуванням румунів. Друге – питання перегляду членства Румунії в цих організаціях в жодному випадку не стоїть. Так, багатьом румунам, а особливо – «правих» поглядів, не подобається Європейський Союз, але Румунія не має жодної стратегічної альтернативи.

Щодо більшості румунів, то вони вже не можуть уявити себе не в НАТО і поза Європейським Союзом. А той факт, що ні НАТО, ні ЄС вже не працюють в інтересах Румунії зовсім не означає того, що ці організації зовсім вже непотрібні: НАТО і ЄС стримують антидемократичних демонів румунської душі на прив’язі. Те, що Румунія стала частиною Європи, зовсім не означає, що це сталося виключно задля отримання нею негайних стратегічних чи економічних бонусів. Ця подія – переломний момент в історії Румунії. Разом з членством у ЄС і НАТО Румунія отримала підтвердження того, що вона є західною і демократичною країною. Цей подвійний амулет воскресив душу Румунії. Враховуючи це, я думаю, що негативний торгівельний баланс та примарні гарантії безпеки виявилися невисокою платою за це.  Я не румун, а тому не можу зрозуміти їхньої палкою віри в Брюссель.

Румуни, вже майже всі до одного, зрозуміли, що Росія повертається на історичну арену, і цей факт їх сильно непокоїть. Окреме занепокоєння в Румунії викликає Молдова, країна на сході, що колись була румунською територією, яку свого часу привласнив Радянський Союз, домовившись про це з Гітлером; територія, що стала тим, чим вона є сьогодні після Другої Світової війни. Молдова (країна, яку я відвідаю після Румунії) стала незалежною державою у 1991 році. Після закінчення Холодної війни вона майже весь час перебувала під владою комуністів, що скінчилась лише кілька років тому. На наступних виборах, що мають відбутися 28 листопада 2010 року (цю статтю опубліковано на офіційному сайті STRATFOR 19 листопада 2010 року – прим. перекладача), комуністи цілком можуть повернутися у владу. Таке відчуття, що якщо комуністи повернуться цього разу, то разом з ними повернуться і росіяни, а тому, впродовж найближчих років, і російські солдати підійдуть під румунські кордони.

Румунська влада активно дискутує з керівництвом НАТО щодо росіян, але ж німці бажають, аби  блок НАТО більш тісно співпрацював Росією і не хочуть жодних непорозумінь між НАТО і росіянами. Західні європейці не хочуть поділяти параною східних побратимів, яку, як вони думають, підживлюють американські стратеги з тих, що ностальгічно бажають воскресіння Холодної війни.

Я обговорював дві стратегічні альтернативи з румунськими посадовцями і представниками мас-медіа. Перша – Міжмор’я: союз, можливо, навіть в межах НАТО, хоча, не обов’язково, між Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Болгарією (для тих читачів, які запитають, чому під час даної подорожі я не відвідав Болгарію, пояснюю, що це виключно питання часу. Я планую відвідати цю країну одразу, як тільки зможу). Що цікаво, один з представників румунської влади наголосив на серйозності намірів військової співпраці, що планується до спільного втілення Угорщиною і Румунією та активно обговорюється Румунією з Польщею. Про серйозність цих намірів, чи про те, наскільки вони виходять за межі співпраці в рамках НАТО я поки не можу нічого сказати. Можливо, розуміння цього прийде до мене у Варшаві.

Проте, військове планування є одним, тоді як те, якими засобами його втілюють є зовсім іншим. Румуни наразі в розпачі з приводу закупівлі літаків-винищувачів. У них є три варіанти: шведські Gripen, Eurofighter і «беушні» американські F-16. А причина розпачу в тому, що румуни просто не мають грошей для жодного з цих варіантів, не зважаючи на те, що, як на мене, це не зовсім ті оборонні засоби, які їм насправді потрібні сьогодні. Американці можуть забезпечити прикриття з повітря багатьма способами, тоді як 24 винищувачі F-16, не зважаючи на ціну, якою вони румунам дістануться, не зможуть вирішити найнагальніших військових проблем Румунії. З моєї дзвінниці мені значно ефективнішим здається формування мобільних підрозділів для захисту східних кордонів у випадку необхідності. Альтернатива, яку я чув, була про те, що необхідно закупити військові кораблі, аби заблокувати нарощування російських військово-морських сил у Чорному морі. Але, якщо Румунія відчуває фінансові труднощі у закупівлі 24 винищувачів, то що вже тут казати про військові кораблі.

Румунський підхід до оборонного плануванням засновується на тому, як це звикли робити у НАТО – один план розробляється, аби лишень вволю наплануватися, але аж ніяк не для втілення, інший – який обов’язково має вирізнятися неймовірною системною складністю, розробляється для того, щоб вкотре залишити сам фундамент оборони неприкритим. Це може видатися непотрібною, як для цієї статті, деталізацією, але румуни наразі сильно дискутують з цих питань, і вирішення цих питань є критично необхідною складовою стратегічного планування, яке виростає прямо з геополітики. В ньому – різниця між паперовими плануваннями аналітичних центрів та реальною здатністю захистити країну.

Чорне море є визначальною характеристикою румунської реальності і зростання Туреччини в цьому контексті робить систему міжнародних відносин у регіоні дуже цікавою. Туреччина для Румунії є четвертим за величиною експортним ринком і одним з небагатьох крупних торгівельних партнерів, що імпортує з Румунії більше, ніж туди експортує.  Я наголошував перед румунами, що для Туреччини добряче пощастило, що її не прийняли до Європейського Союзу. Турецька економіка виросла на 12% в першому кварталі 2010 року в річних показниках і постійно зростає ось вже як впродовж багатьох років.

Туреччина стає регіональним економічним лідером, але не таким, як Німеччина, Франція чи Італія, – вона пропонує Румунії переваги та взаємовигідну співпрацю. До того ж, Туреччина є серйозною військовою силою і, не перебуваючи в конфронтації з Росією, не перебуває також під її впливом. Туреччина затвердила «стратегію 360 градусів» для взаємодії з усіма країнами регіону. А оскільки Туреччина є ще й членом НАТО, як і Угорщина, Словаччина і Польща, то немає ніякої несумісності між Чорноморською стратегією і стратегією Міжмор’я. Більше того, вони доповнюють одна одну. А іронія того, що Румунія шукатиме шляхів співпраці зі спадкоємицею Османської імперії, полягає виключно в самій цій іронії і ні в чому більше. Туреччина – сусід Румунії, якраз той варіант, на який вона може розраховувати.

Що справді є невигідним для Румунії, так це залишатися виключно в рамках системи НАТО-ЄС. Звичайно, членство в НАТО/ЄС може бути складовою виграшної стратегії Румунії, але ця стратегія точно не може зводитися виключно лише до цього членства. Проблема Румунії в тому, що вона має зважитись вийти зі стану психологічного комфорту від перебування в Європі у стратегічне і економічне розуміння того, що гра, до якої всі звикли після закінчення Холодної війни, скінчилась. Більш правильним буде зрозуміти те, що Румунія є вільною самостійно відповідати за своє майбутнє і має бути здатною до боротьби за нього.

Саме це є тим найважчим кроком, який мають зробити Румунія і решта колишніх сателітів Радянського Союзу – які мають спільну долю починаючи з часів Першої світової війни і нашестя Гітлера – аби нарешті дійти між собою згоди. Адже існує певна залежність між купівлею дорожчих, ніж це ви собі можете дозволити німецьких автомобілів у більших кількостях, ніж вам потрібно та тим, що описують романи Герти Мюллер. Приємні бонуси мають властивість раптово зникати, але страх катування не зникає нікуди. В цій частині світу страхи минулого є визначальними та гнітючими, тоді як впевнене, раціональне військове планування та економічні реструктуризації, що їх я у властивому мені американському стилі намагався тут пропагувати, відлякують і сприймаються як ворожі.

Світ, з якого вийшли Румуни – це світ жаху, який будувався, в тому числі, і їхніми власними руками. Швидше за все, самих себе вони бояться більше, ніж когось іншого. Для них бути європейцями означає разом і певну терапію, і щось таке, що вижене жахіття як ззовні, так і зсередини. Якщо ви живете поганими спогадами, то ви живете в реальності тіней. Для румунів ті рішення, що приймаються тінями їхніх спогадів, важать дуже багато.

Ось що визначає місцеві реалії аж поки не трапиться війна, а про те, що війна обов’язково трапляється, тут  знають з часів, які були ще перед римлянами. Єдине питання тут – коли і з ким, і якою буде твоя власна доля, коли це зрештою трапиться. Румуни вірять майже з релігійним завзяттям, що все це залишилося в минулому, як тільки вони стали частиною Європи. Тоді, як я особисто налаштований більш скептично. Я думаю, що проблема Румунії якраз в тому, що вона, слабка країна, стала частиною Європи сильних країн. Але, здається, вони щиро вірять в те, що їхнє майбутнє буде убезпечено саме цим – бути слабкою країною в оточенні сильних.

Я залишаю Румунію у пригніченому настрої. Румуни чують щось таке, до чого я залишаюся глухим. Вони чують щось таке, чого не може почути навіть та частина мене, яка є угорською. Я покидаю Румунію, аби поїхати до іншої країни – в Молдову. В країну, історія якої була ще більш безжальною і жорстокою, ніж історія Румунії.

Автор: Джордж Фрідман

Джерело:

Переклад:

This content is republished with the permission of STRATFOR

Ремонт кондиционера можно заказать на этом сайте так же и ремонт газового котла.. sarahsmallwood.

Related posts:

Short URL: http://bbs-news.info/?p=1113

Реклама

Ми на Facebook

Вхід | Ukrainian information service