Геополітична подорож. Частина 5: Туреччина (“STRATFOR”, США)

Ми прибули до Стамбула під час свята Курбан-Байрам, яке проводиться в пам’ять готовності Аврама на вимогу бога принести йому в жертву сина свого Ізмаїла та на честь божого провидіння, що зупинило його руку, вже занесену для заклання. Для мене особисто – це дуже дражливе свято, адже з дитинства мене вчили, що тим, кого врятував бог, був Ісак. Різниця між Ізмаїлом та Ісаком – це різниця між Агарь і Сарою, між Аврамом іудейським і  Аврамом мусульманським. Це те, що об’єднує мусульман, іудеїв  та християн. Це ж саме їх і розділяє.

Мусульмани святкують, приносячи в жертву овець та велику рогату худобу. Стамбул – надзвичайно велике сучасне ділове місто. Того дня, коли ми їхали з аеропорту, ми бачили скрізь багато місць, де продавалось багато худоби, аби всі охочі змогли виконати ритуал. Всюди були натовпи людей і стада худоби. Ритульне жертвоприношення тут охоче виконують навіть не надто релігійні люди. Мені розповідали, що аби задовольнити попит, Туреччина була змушена імпортувати худобу з Уругваю. Можна сказати, що цей стародавній ритуал тут настільки широко практикується і настільки популярний, що знадобилось застосування можливостей сучасної глобальної торгівлі аби задовольнити попит.

Міжмор'я

Тертя між націями та всередині націй мають настільки древнє походження, що навіть важко згадати, звідки йдуть їхні витоки. Також, це щось таке, що ніколи не старіє. Щодо Туреччини, то я гадаю, що це дуже стара нація, яка знаходиться на початку нової ери свого історичного існування. І через це неможливо уникнути протистояння всередині самої країни під час пошуків Туреччиною своєї ідентичності, свого місця в світі.

Випробування Туреччини

Думаю, що Туреччина постане у якості однієї з провідних регіональних країн вже за життя її нинішнього молодого покоління або десь близько того. Чітко видно, що цей процес вже почався, якщо поглянути на швидкі темпи економічного зростання у Туреччині, навіть в умовах глобальної фінансової кризи та на її все більш зростаючий регіональний вплив. Цілком прогнозовано, що це призводить до посилення внутрішньополітичної напруги і до напруження відносин у старих регіональних союзах, відкриваючи, втім, можливість для нових. Те, чим стає Туреччина, призводить до занепокоєння як всередині, так і за межами країни, як і те, на добре ці зміни, чи ні. З приводу цього можна досхочу насперечатися, але я не є прихильником пустих балачок. Адже на наших очах відбувається трансформація недорозвиненої країни, виниклої з попелу Османської імперії на провідну світову силу.

Центром як внутрішніх дебатів, так і міжнародної дискусії з приводу еволюції Туреччини є іслам. Внутрішній розвиток країни призвів до того, що в Туреччині сформувався уряд, який відрізняється від попередніх тим, що бачить себе продовжувачем як ісламської традиції, так і традиції світської в розбудові турецької держави. Суперечки ж закордоном крутяться навколо питання: на який градус відхилилася Туреччина від своїх традиційних союзників – США, ЄС та Ізраїлю. Ці дві дискусії поєднуються між собою.

В той час, як США воюють в Афганістані й Іраку та знаходяться в стані ворожнечі з Іраном, будь яка зміна позиції цієї мусульманської країни змушує бити на сполох. Але стосується це не одних Сполучених Штатів. Після Другої Світової війни багато турків імігрували до Європи, де вони не змогли асимілюватися частково з власного вибору, а частково через те, що відповідні європейські системи не сприяли асиміляції. Провал асиміляції створив масштабну проблему занепокоєння щодо присутності турків та інших мусульман у Європі, особливо, в світлі періодичних загроз тероризму після подій 11 вересня. Розумно це, чи ні, але це прямо впливає як на сприйняття Заходу Туреччиною, так і на погляди щодо Туреччини самого Заходу. Це один з рушіїв турецько-західних відносин.

Зростання потуги Туреччини обов’язково призводить до перегляду її внутрішньої та зовнішньої позиції щодо ісламу. Це непокоїть однаково як самих турецьких секуляристів, так і мешканців країн, що відчувають упередження до турків – чи мусульман – які мешкають серед них, боючись привидів тероризму. Як тільки виникає нова сила, то вона завжди певним чином дестабілізує систему міжнародних відносин і викликає занепокоєння. Зростання ролі Туреччини в сучасних умовах робить це занепокоєння ще сильнішим. Знову сильна та самовпевнена Туреччина, яка сприймається у якості все більш ісламізованою, обов’язково викликатиме напруження, що вона і робить.

Світське та релігійне

Еволюція сучасної Туреччини характеризується падінням Османської імперії після Першої Світової війни та постанням модерної Туреччини під проводом Мустафи Кемаля Ататюрка. Завданням Ататюрка було організувати ядро Османської імперії у якості незалежної держави. Цим ядром є Мала Азія та європейське узбережжя Босфору. Першим кроком Ататюрка був відступ – відмова від утримання османських земель довкола Туреччини. Другим кроком було зламати вплив османської культури на саму Туреччину. Останні десятиріччя Османської імперії були дуже болісними для турків, які бачили власне відставання від решти Європи через небажання Османів модернізувати країну. Жахіття Першої Світової війни зробили більше, ніж просто зруйнували імперію Османів. Вони зруйнували традиції та впевненість у собі.

Для Ататюрка національне виживання Туреччини обумовлювалося проведенням модернізації, яку він бачив синонімом створення світського суспільства у якості фундаменту модерної держави-нації, у якій іслам мав стати чимось на зразок інтимної практики, але ніяк не центром держави, чи, що найважливіше, не тим, чиї символи отримали би вирішальний вплив на публічну сферу, що, наприклад, включало в себе відмову від приписів ісламу щодо одягу, в якому було дозволено виходити в люди. Ататюрк не прагнув репресувати мусульманську релігію в приватній сфері, а лише той іслам, який, будучи політизованою релігією, намагався контролювати і приватну, і публічні сфери життя.

Ататюрк думав, що гарантувати виживання світської держави зможе лише військова сила. Для Ататюрка лише військові уявлялися найбільш цивілізованою частиною турецького суспільства, що були здатні підтримувати дві функції: просувати вперед модернізацію країни та захищати режим від тих, що прагнутимуть відродити османську державу з її мусульманським характером. Також Ататюрк прагнув і дечого іншого, а саме – позбавити країну мультинаціонального характеру Османської імперії. Ататюрк зібрав докупи ядро Туреччини і відмовився від влади та відповідальності за те, що відбувалося за його межами. Так, після смерті Ататюрка, Туреччина, наприклад, спромоглася уникнути участі у Другій Світовій війні.

Ататюрк здобув владу в регіоні, який охоплювала європейська культура, яку всі вважали за еталон «сучасності». Саме ідеологія європеїзації пройшлася крізь мусульманський світ, спричинюючи до постання таких урядів, як у Туреччині, що були, світськими назовні, але керували мусульманськими націями, які відрізнялися одна від одної рівнем релігійного благочестя. В 1970-х роках у регіоні розпочалася контрреволюція, яка закликала до реставрації ісламу у якості державної ідеології в мусульманських країнах. Найрадикальніша її частина досягла своєї кульмінації у створенні Аль Каїди. Але світсько-європейська традиція, заснована Ататюрком, перебуває в постійних сутичках з ісламістськими режимами, такими, як, наприклад, в Ірані.

Не можливо було уникнути такого і в Туреччині. В 2002 році Партія справедливості та розвитку (ПСР) здобула владу. Це є критично важливим моментом, оскільки ПСР не є типово секуляристською проєвропейською партією. Її ідеологія є предметом запеклих суперечок, оскільки багато хто як всередині Туреччини, так і за її межами стверджує, що її прихильність до модернізації є грою назовні, яка приховує її радикально-ісламістську сутність.

Приватна школа вивчення Корану в районі Карсамба, Стамбул (фото: STRATFOR)

Ми гуляли по району Стамбула, який називається Карсамба. Мені сказали, що це місце проживання найбільш релігійної спільноти столиці. Один з секуляристів назвав його «Саудівською Аравією». Цей район – бідна але жвава місцина, де знаходяться багато магазинів і шкіл. На вулицях граються діти, а чоловіки, розбившись на групи по двоє-троє, розмовляють та сперечаються. Жінки вдягнені в паранджу. Неподалік знаходиться велика школа, куди молоді чоловіки приходять вивчати Коран та інші релігійні предмети.

Це нагадало мені бруклінський масив Вільямсбург часів моєї юності. У Вільямсбурзі було повно євреїв-хасидів, єшив та дітей на вулицях, а чоловіки так само розмовляли під своїми магазинами. Відчуття спільноти і розуміння того, що я був чужаком – ось що відродило мої спогади. Виходячи з цього, я мав би написати про те, скільки багато спільного між цими спільнотами. Але суть в тому, що співжиття людей в бідних, урбанізованих, релігійних районах не сприяє зняттю глибоких протиріч, а надто, що важливо, між релігіями.

Тим не менше, саме в Карсамбі я зрозумів, з якою проблемою змушена буде рахуватися ПСР чи будь-яка інша партія, яка керуватиме Туреччиною. В Стамбулі є райони європейські за духом та цінностями і їх досить багато. Проте, тут також знаходяться впевнені в своїх силах Карсамба і села Анатолії, і їхній напір сьогодні вже неможливо ігнорувати.

Деякі атеїсти сильно стурбовані тим, що ПСР прагне введення Шаріату. Особливо ці побоювання стосуються класу професіоналів. Якось вечеряв я з місцевим лікарем і він мені розповів, що планує виїхати до Європи, якщо ПСР продовжуватиме надалі рухатися шляхом, яким рухається наразі. Чи зробить він так, коли справді прийде час, я сказати не можу, проте він говорив дуже переконливо. Після кількох бокалів вина. Такі погляди видаються радикальними навіть у середовищі секуляристів, багато з яких розуміють, що ПСР не має подібних намірів. Іноді мені здавалося, що небезпеку навмисно перебільшували, з метою нагнати на мене – на іноземця, що вивчає Туреччину – страху.

Але мої думки знову повертаються до Карсамби. Секуляристи ігнорували цих людей досить довго, але ці часи вже минули. Сьогодні немає жодної можливості керувати Туреччиною без включення цих школярів і власників магазинчиків до турецького суспільства, що, враховуючи ті сили, які сьогодні панують в мусульманському світі, є неможливим. Всі ці люди репрезентують важливу наростаючу тенденцію в ісламському світі і їхній вибір їх зовсім не пригнічує (це вже в минулому), але навпаки – штовхає їх на довгу боротьбу, ту боротьбу, яка скрізь в ісламському світі не зводиться до виключно словесних баталій. Стамбульський район Карсамба – це крайній випадок, але саме на прикладі нього можна зрозуміти, що питання стоїть вкрай гостро.

Це щось таке, з чим головна світська партія Туреччини – РНП (Республіканська народна партія) – нічого вдіяти не може. У неї немає політичної платформи, здатної апелювати до мешканців району Карсамба та інших релігійних общин в рамках світської парадигми. Саме в цьому сила ПСР – вона здатна звертатися до цих людей, в той самий час залишаючись по суті своїй проєвропейською і модерністською. Турецька економіка росте. Вона зросла на 12% в річних цифрах у першій чверті 2010 року. Це дозволяє всім залишатися щасливими. Але ПСР також наголошує, що бажає, аби Туреччина приєдналася до Європейського Союзу. Тоді як сьогодні, знаючи, наскільки здоровою є турецька економіка, бажання ввійти в ЄС виглядає дивним. Та й Європейський Союз також за жодних умов не збирається приймати Туреччину. Проте, наполягання ПСР на необхідності входження у ЄС є таким собі сигналом для секуляристів, що ця партія зовсім не відмовляється від європейсько-модерністського проекту.

ПСР надсилає багато схожих сигналів, проте, залишається поза довірою секуляристів, які бояться, що така демонстративна терпимість і поміркованість ПСР є всього лиш прикриттям її далекострокової стратегії – ввести порядки радикального ісламу в Туреччині. Я не знаю нічого про наміри лідерів ПСР, але я знаю дещо про пануючі в Туреччині реалії. Перш за все, в той час як вже стало неможливим надалі ігнорувати Карсамбу, секуляристи продовжують утримувати всю повноту влади в країні, будучи загалом підтримуваними армією. І незалежно від справжніх намірів ПСР, вона не має достатньо сили, аби запровадити в Туреччині радикально-ісламські порядки, принаймні, до тих пір, поки секуляристи відчутно не ослабнуть, чого вони, звісно, робити не збираються.

РНП не в змозі відродити ту радикальну світськість, що існувала в країні аж до 2002 року. А ПСР не в змозі насадити радикальний ісламістський режим, якщо припустити таке бажання. Результатом будь-якої спроби – кожної з двох – буде паралізуюча політична криза, що відкине країну в минуле без політичної перемоги жодної із сторін. Найкращим захистом від подібного порядку денного є не виносити його на обговорення взагалі.

Більше того, на маргінесі мусульманської спільноти знаходяться радикальні ісламісти на кшталт Аль Каїди. Тому стратегічною необхідністю є убезпечення релігійних людей від радикальних ісламістів. Чим більш неінтегрованими залишатимуться традиціоналісти, тим більше вони залишатимуться привабливими для радикалів. Аж до 1970-х такої проблеми не було. В ті дні радикальні ісламісти не були проблемою, проблемою були радикальні соціалісти. Ті стратегії, що використовувались аж до 2002 року, якраз гратимуть на руку радикалам. Є, звичайно, і такі люди, які скажуть, що радикальними є всі мусульмани. Не думаю, що так є насправді. Серед близько мільярда мусульман справжніх радикалів одиниці. Але дуже легко радикалізувати решту агресивною соціальною політикою. І це призведе до катастрофи як у самій Туреччині, так і в регіоні загалом.

Проблемою Туреччини є те, яким чином їй можна залатати розрив між її світськими і релігійними громадянами, що було б найкращим засобом вгамування радикалів. РНП, як мені здається, не має жодної програми для того, щоб достукатися до релігійних.  Так, існують симптоми того, що певні зрушення у них намітилися після зміни керівництва, але загалом РНП продовжує ставитись вороже до перспективи поділитися владою з релігійними.

З іншого боку, ПСР, здається, має певні наміри до примирення у своїх програмних принципах. Але проблема в тому, що ПСР пропонує у своєму меню «ні рибу ні м’ясо» – те, що не може задовольнити ні справжніх атеїстів, ні справжніх віруючих. Проте, ПСР приваблює маси. В Туреччині, як я вже сказав, всі розмови зводяться до прихованих намірів ПСР.  Хоча я припускаю, що, незалежно від політичних реалій і того, що вони самі про себе думають, ПСР об’єднує людей, які виводять свої погляди із шестисотрічної традиції, яка склалася за правління Османів. Ось що робить турецьку внутрішню політику, якщо завгодно, візантійською. Особливо, коли згадати, що Османи, будучи настільки мусульманами, наскільки вони ними були, співпрацювали з католиками, аби завадити православним  християнам домінувати на Балканах. Також вони входили і до багатьох інших альянсів задля власного комфорту і керували багатонаціональною і багатоконфесійною імперією, вибудуваною на кшталт піраміди компромісів. ПСР не є партією ваххабітів, а якщо намагатиметься такою стати, то обов’язково провалиться. Як і більшість партій, все, чого бажає ПСР, це здобути в цій країні владу.

Туреччина і світ

Питання «прихованих намірів» ПСР впливає також і на турецьку зовнішню політику. В США всі стурбовані ситуацією в Афганістані і загрозами терактів. В Європі – міграцією мусульман, багато з яких прибувають саме з Туреччини і ще більше – загрозою терактів, що змушує багатьох жити на нервах. Існування проісламського уряду в Анкарі створило враження, що Туреччина «пустилася берега», що вона приєдналася до табору радикального ісламу.

Ось чому морський інцидент з Ізраїлем стався саме так, а не інакше. Турки дозволили кораблям відплисти до заблокованого ізраїльтянами сектора Газа. Ізраїльський спецназ висадився на судна і на одному з них встряв у збройну сутичку, під час якої загинуло дев’ятеро людей. Турки сильно розгнівалися та сподівалися і від решти світу, включно зі США і Європою, підтримки їхнього засудження дій Ізраїлю. Думаю, уряд Туреччини здивувався, коли загальна реакція спрямувалася не на Ізраїль, а на саму Туреччину. Турки відмовлялися розуміти бачення Америки та Європи, що, мовляв, Туреччина потрапила під вплив радикальних ісламістів. Це бачення сприяло тому, що американці та європейці інцидент з флотилією, з точки зору Туреччини, протрактували зовсім аж несподівано – вийшло так, що рішення турків щодо відпливу флотилії було частиною порядку денного радикальних ісламістів. Замість того, щоб розглядати турків у якості жертв, вони бачили їх у якості ініціаторів цього інциденту з відомих ідеологічних міркувань.

На даний момент все це прямо впливає на сприйняття ПСР і в Туреччині, і в світі. І з цього сприйняття випливають ну дуже вже різні інтерпретації того, чим саме займається сьогодні Туреччина.

В цій ситуації надзвичайної важливими стають питання щодо систем протиракетної оборони (ПРО). Я думаю, що якби турки не дозволили розмістити ПРО на своїй території, то це було би вирішальним моментом у їхніх стосунках зі США, зокрема. ПРО – це захист від іранських ракет. Туреччина не бажає, аби США вдарили по Ірану. Тому вона була змушена піти на підтримку розміщення у себе ПРО, аргументуючи це тим, що за наявності ПРО ніякого удару не знадобиться. Не дивлячись на можливість удару і так само не дивлячись на розміщення ПРО, здається, що Туреччина намагається будь-що вберегти Іран від усього, що йому може нашкодити, незалежно від того, наскільки сильно. Тому аргументи тих, що стверджують, ніби Туреччина зайняла проіранську позицію, цілком можна визнати. Рішення Туреччини розмістити у себе ПРО було критично важливим, адже відмовившись від цього вона підтвердила би погляди на себе, як на країну, що стає радикально-ісламістською. Але справа в тому, що турки спочатку створили проблему, а вже потім почали шукати рішення. Саме з приводу цього Партія справедливості і розвитку намагається втримати рівновагу.

Реальність в тому, що Туреччина наразі є регіональною силою, яка намагається досягти внутрішньої рівноваги. Цей регіон характеризується тим, що у ньому мусульманські країни знаходяться у сусідстві зі світськими державами християн і державою євреїв. Якщо ви поглянете навколо на 360 градусів, як про це любить говорити ПСР, то побачите вкрай суперечливий і незвичайний мікс країн. Туреччина – країна, яка підтримує постійні стосунки з Іраном, Ізраїлем та Єгиптом. Запаморочливо, еге ж?

Тому не дивно, що не все у даному випадку для Туреччини складається на добре. Після близько сторічного періоду міжвладдя Туреччина знову стає регіональним лідером і кожна країна регіону намагається схилити її на свій бік, аби отримати з цього якісь власні переваги. Сирія бажає посередництва Туреччини у своїх відносинах з Ізраїлем і Ліваном. Азербайджан хоче заручитися підтримкою Туреччини у протистоянні з Вірменією в Нагірному Карабаху. Ізраїль та Саудівська Аравія хочуть разом з Туреччиною протистояти Іранові. Іран хоче втягнути Туреччину у протистояння зі США. Косово потрібна її підтримка проти Сербії. Існує ціла черга хамоватих прохачів, які чогось та й жадають від Туреччини і одразу звинувачують її, коли цього не отримують. Не в останню чергу це стосується і Сполучених Штатів, які бажають, аби Туреччина надалі продовжувала грати звичну для них роль центрового союзника американців у цьому регіоні.

Стратегією Туреччини є дружні стосунки з усіма. «Стратегія нульового конфлікту з сусідами», як самі турки її називають, явна політика не нажити собі ворогів. Проблема в тому, що реально неможливо дружити з усіма без виключення країнами регіону. Інтереси кожної з них є несумісними, що, зрештою, призведе до того, що всі вони оголосять Туреччину ворожою країною і вона втратить довіру всього регіону. Туреччину щиро вразило небажання США, зайнятих проведенням санкцій проти Ірану, прислухатися до порад Туреччини та Бразилії щодо Ірану. На відміну від Бразилії, Туреччина перебуває у тісному сусідстві з Іраном, і тому її добросусідські відносини з усіма без виключення не  є виходом.

Така політика випливає, я думаю, з боязні виглядати наступником Османської імперії, до якої повністю втратили довіру представники світської традиції. Османська імперія була войовничою і хитрою разом. Вона була спадкоємицею імперії Візантійської і спадкоємицею гідною. Ататюрк сильно спростив турецьку зовнішню політику, радикально її згорнувши. Оновлена сучасна Туреччина вже не може собі такого дозволити, але їй важливо, принаймні, на даному етапі своєї історії, не здаватися занадто амбітною і зарозумілою на міжнародному рівні. На порядок денний виходить поняття нової Османської імперії, але для багатьох людей нічого доброго в цьому немає. Намагання бути дружньою з усіма поволі виходить з вжитку, але для турків це поки найкращий варіант, ніж передчасно перейти до варіанту візантійського. На відміну від усіх інших, я бачу  турецьку зовнішню політику простою і прямою: те, що вони кажуть і те, що вони намагаються робити повністю співпадає. Проблемою такого типу зовнішньої політики є те, що її неможливо проводити впродовж довгого часу. Я думаю, що уряд Туреччини це цілком усвідомлює і лише виграє час з політичних міркувань.

Він намагається виграти час і для адміністративних зрушень також. Сполучені Штати вступили в Другу Світову війну без розвідувальних служб, з дипломатичним корпусом, який зовсім не відповідав потребам  післявоєнного часу і без конкурентноспроможної системи стратегічного планування. Сьогодні Туреччина випереджає США 1940-х років, але не має управлінської структури і освічених, досвічених кадрів, аби давати раду складнощам, які перед нею постають. Міністр зовнішніх справ Туреччини прокидається щоранку і починає свій день найсвіжішими вимогами Вашингтона, заявою Німеччини з приводу членства Туреччини в ЄС, грецько-ізраїльськими домовленостями, «цікавими дослідами» Ірану і російськими візіями з приводу енергетичних питань тощо. Забагато проблем як для країни, яка ще зовсім недавно мала доволі незначний вплив на міжнародну ситуацію.

Туреччина і Росія

Будь ласка, пригадайте причини моєї подорожі загалом і ті, що привели мене до Туреччини зокрема. Я намагаюсь зрозуміти наслідки відродження Росії, які геополітичні виклики це поставить на порядок денний і як на це реагуватиме міжнародна спільнота.  Я вже розповідав про Міжмор’я – потенційну спільноту країн, які нині знаходяться в басейнах Балтійського і Чорного морів і мають спільне зацікавлення в обмеженні зростання Росії  і про геополітичні передумови дій в цьому напрямку, якщо вони виступлять групою.

Одним з нагальних питань цього союзу є те, яка з країн стане його південним аванпостом. Найбільш потужним кандидатом була би Туреччина. Туреччина не є повноцінною частиною Міжмор’я, оскільки впродовж Холодної війни вона була південно-східною точкою опори натівської лінії стримування. Метою саме цієї поїздки є намагання зрозуміти, що саме турки думають про росіян і яким чином Росія входить в поле зору їхньої стратегії. Також я маю на меті дізнатися, яким чином турки бачать свою власну участь у тих зрушеннях, що чекають на цей регіон.

Туреччина, як і багато інших країн, залежить від російських енергоносіїв. У турків з росіянами також насичена спільна історія і Туреччина зовсім не бажає засмутити Росію. Також Туреччина дуже хоче дружити з усіма підряд і натхненно шукає нові енергоресурси. Це значить, що Туреччині потрібно дивитись в напрямку півдня, аж до Іраку і далі, а також – сходу, на Азербайджан. Проте, коли вона дивиться на південь, це не подобається Ірану і, звичайно, Саудівській Аравії, а коли дивиться на схід, то входить у непорозуміння з Вірменією і Росією.

В Туреччини не лишилось варіантів руху, за яких їй не необхідно входити у співпрацю з якоюсь потужною силою, та й від самого руху відмовитись вона не може. Також вона не може собі дозволити просто покладатися на волю Росії в питаннях енергоносіїв, так само, як і, наприклад, Польща. Через проблеми з енергетичною безпекою Туреччина знаходиться в такому самому ж положенні, як і країни Міжмор’я, до того ж, враховуючи той факт, що вона є і залишатиметься набагато потужнішим гравцем, ніж будь-яка з цих країн, оскільки регіон, в якому знаходиться Туреччина, є набагато складнішим і важчим.

Більше того, хоча росіяни і не є нагальною загрозою Туреччині, вони завжди загрожують їй потенційно. Через свою зростаючу економіку, Туреччина не може дозволити собі бути в залежності від Росії, чи від будь-кого іншого. Аби диверсифікувати свої джерела енергії, їй потрібно входити в домовленості з багатьма країнами, включно і з Росією. Вона може і не хотіти цього, але таким чином працюють скрізь у світі. Отже, чи є Туреччина південною опорою Міжмор’я? Я думаю, що так. Хай не зараз і не назавжди, але я сподіваюсь, що впродовж наступних 10 років чи десь біля цього зростаючий тиск російської енергетичної політики на Туреччину змусить її піти на цей крок.

Якщо Молдова є доказом обмежень геополітичного аналізу, то Туреччина є підтвердженням його правомірності. В Туреччині зараз ведуться нескінченні дискусії з приводу намірів, прихованих смислів і змов, коріння деяких з цих дискусій сягає у декілька останніх десятиріч. Але не в цьому річ. Іслам замінив модернізацію у якості провідної сили в регіоні і Туреччина буде змушена якось під це підлаштовуватися. Але модернізм і світськість глибоко ввійшли в свідомість турецького суспільства. Обидва цих напрямки ігнорувати не можна. Туреччина є регіональним лідером і їй потрібно буде вирішити, хто друзі, а хто вороги. Це рішення грунтуватиметься на питаннях енергетичної безпеки, економічних вигодах і оборонних міркуваннях. Ці питання не є банальними, але і вирішальним для Туреччини не є жодне з них. Туреччина – занадто стара країна, аби змінюватися, але також занадто молоді в неї сьогодні сили, аби тікати від труднощів, що її оточили. Незважаючи на всі складнощі, я думаю, що Туреччина є дуже передбачуваною. Вона пройде крізь усі проблеми внутрішньої нестабільності і вирішить усі завдання порядку денного міжнародної політики, до яких поки не готова, але зрештою стане тим, чим вже колись була: потужним регіональним лідером.

Особисто мені Туреччина і самі турки симпатичні. Підозрюю, що любитиму їх значно менше після того, як вони стануть великими гравцями. Вони сьогодні перебувають на виграшній позиції, схожій на ту, на якій свого часу перебували Сполучені Штати після Першої Світової війни. З часом великі держави втрачають свою привабливість під тиском проблем і невдоволення, які вони спричиняють у світі. Вони стають закостенілими і неповороткими. Туреччина сьогодні такою не є. Але перед нею постануть проблеми, які приходять разом з успіхом і вони можуть виявитися найважчими для вирішення.

Сьогодні ПСР намагається балансувати між двох турецьких реальностей. Ніхто не може вибрати одну з двох і за її мірками керувати Туреччиною. Ці дні минули. Як їх обох сумістити – ось в чому суть питання. Наразі, найнагальнішим питанням є те, як змусити секуляристів рахуватися з тим фактом, що сьогодні вони є великою меншістю. Я підозрюю, що бажання повернути владу змусить їх прислухатися до віруючих, але на даний момент вони залишили цю функцію за ПСР.

Говорячи мовою міжнародної політики, вони вже видимо розвертають Туреччину обличчям до ісламського світу, але і сам світ ісламу є глибоко розділеним різними течіями і різними типами політичних режимів. Різниця між Марокко і Пакистаном не є виключно географічною. Повернення в мусульманський світ є, швидше, питанням того, хто буде вашим ворогом, ніж того, хто буде вашим другом. Те ж саме відбувається і в решті світу.

Я їду з Туреччини вражений тим, скільки всього тут постійно потрібно мати на увазі, аби забезпечити рівновагу. Не можна применшувати важливість розбіжностей між віруючими та атеїстами. Розбіжності між містом і селом також вражають. Тертя між Туреччиною та її союзниками і сусідами є суттєвими, навіть якщо ПСР прагне не зважати на це. Може видатися неможливим, що Туреччина залишить всі ці проблеми в минулому і стане могутньою державою. Але геополітика каже мені, що саме так і відбудеться. Всі країни мають проблеми. Але Туреччина -  це монолітна нація і сильна держава; також вона має свою географію і свій тип господарювання. І все це в регіоні, у якому схожі характеристики завжди в дефіциті. Все це дає Туреччині право як на відносне домінування, так і на абсолютну силу.

Наступні 10 років для Туреччини не видадуться легкими. В неї буде вдосталь проблем, щоб їх вирішувати і достатньо сутичок, в яких доведеться битися, як в прямому, так і в переносному значеннях. Але я думаю, що відповідь на питання, з яким я сюди приїхав, є наступною: Туреччина не хоче ворогувати з Росією. Також вона не хоче бути залежною від Росії. Ці два бажання неможливо задовольнити без напруги у стосунках з Росією.  А якщо виникне напруга – з’явиться зацікавленість і потреба у Міжмор’ї, навіть незалежно від намірів самих турок. Для історії наміри, навіть найбільш добрі, рідко коли є вирішальними.

Автор: Джордж Фрідман

Джерело:

Переклад:

This content is republished with the permission of STRATFOR

Встроенный пылесос акция! Пневмосовок в подарок!.

Related posts:

Short URL: http://bbs-news.info/?p=1140

Реклама

Ми на Facebook

Вхід | Ukrainian information service