Геополітична подорож. Частина 6: Україна (“STRATFOR”, США)

Сама назва цієї країни буквально означає «на краю». Україна – країна на краях інших країн, часом – частина одного, іноді – частина іншого, але найбільш часто – розділена. В ХVII і XVIII століттях вона була поділена між Росією, Польщею та Османською імперією. В ХІХ столітті – розділена між Росією і Австро-Угорщиною. Зрештою, в ХХ столітті, окрім короткого періоду незалежності після Першої Світової війни, Україна була частиною Радянського Союзу. Впродовж віків Україна була кордоном між імперіями.

Мій батько народився в Україні у 1912 році в карпатському містечку, нині відомому як Ужгород. В той час, коли він народився, ця місцевість була частиною Австро-Угорщини, але вже коли йому виповнилося 10 років,  то кордон змістився на декілька миль на схід, отже, він з його сім’єю виявилися, відповідно, на кілька миль вглиб Заходу. Мій батько розмовляв сімома мовами (угорською, румунською, словацькою, польською, українською, російською та ідиш). Коли я був дитиною, то мене глибоко вражала його освіченість. І лише значно пізніше я відкрив для себе, що його лінгвістичні здібності зводилися виключно до фраз типу «Скільки ви хочете за це нещасне курча?» і «Будь ласка, не стріляйте!».

Він дійсно міг порозумітися з приводу подібних нетривіальних речей на всіх цих мовах. Давайте розглянемо причини: сьогодні Ужород знаходиться на кордоні зі Словаччиною, в 30 милях від Польщі, в 15 милях від Угорщини і в 50 милях від Румунії. В час, коли зростав мій батько, кордони постійно змінювалися, а знання всіх цих мов було вирішальним. Адже ви ніколи не могли бути певні, громадянином чого ви будете завтра, чи в тому, хто саме цілитиметься на вас з гвинтівки.

Міжмор'я

Мій батько мешкав на кордоні до тих пір, аж поки сюди в 1941 році, нищачи все на своєму шляху, не прийшли німці, а після них сюди повернулися і «совєти» в 1944 році, також зносячи все перед собою. Він був одним з десятків мільйонів людей, які жили і вмирали на прикордоннях, і, напевне, ніде більше не було такого страждання від життя на краю, як в Україні. Тоді Україна опинилася між Гітлером і Сталіним, між запланованим голодомором і брутальною різаниною, а віддихатися змогла лише в часи «відлиги» післясталінського комунізму. Жодна з європейських країн не постраждала так сильно в ХХ столітті, як Україна. Починаючи з 1914 і закінчуючи 1945, Україна настільки близько була до пекла, наскільки це можливо в цьому житті.

«Прийдіте і правте нами»

Україну, як це не дивно, створили нормани, які, спускаючись річками донизу і засновуючи по дорозі торгівельні пости, були змушені управляти попутньо і місцевим населенням. Згідно старих легенд, місцеві племена вітали це наступним закликом: «Землі наші великі і багаті, але немає в нас закону. Прийдіте і правте нами». Багато хто сьогодні з цим не згоден, як, наприклад, Енн Реід, автор блискучої книги «Прикордоння: подорож історією України». Але, це навіть не має значення, оскільки вікінги прийшли сюди, швидше, як торгівці, а не як завойовники і заснували місто Київ в місцині, в якій повноводий Дніпро звужується.

До того ж, сьогодні лише деякі історики мають сумніви, щодо того, що пропозиція з таким змістом таки мала місце.  Та й сам я можу собі уявити цих людей, мешканців території, що нині є Україною, які роблять подібну пропозицію яскравіше, ніж будь-де інде. Рівнинна країна, ніби створена для внутрішніх роздорів і ворожнечі, жадає, аби чужинець прийшов і навів лад на цих багатих землях – такі думки не є чимось чужим і для сучасної української ментальності. З цього виросла Київська Русь – попередник сучасних України, Росії і Білорусі. Сьогодні точаться суперечки щодо того, чи Україна породила Росію, чи навпаки. Розумно буде сказати, що вони розвивалися паралельно, що є більш важливим за те, хто і що для кого зробив.

Погляньмо лише, як вони обгрунтовують вибір своєї релігії: Володимир, язичницький володар, якось вирішив, що йому потрібна сучасна релігія. Він зацікавився ісламом, але відкинув його, оскільки полюбляв випити. Потім він приглядався до католицизму, але і від нього відмовився, оскільки в нього було багато наложниць, з якими він не хотів розпрощатися. Зрештою, він зупинився на православ’ї, яке вразило його своєю пишністю і гнучкістю. Як зазначає Енн Реід, це мало далекосяжні наслідки: «Віддавши перевагу християнству перед ісламом, Володимир спрямував Русь в бік Європи, а не Азії, а взявши християнство з рук Візантії, але не з Риму, він тим самим об’єднав майбутніх росіян, українців і білорусів православною вірою, радикально відділивши їх від їхніх католицьких сусідів – поляків». Я підозрюю, що оскільки Володимир полябляв випивку і жінок, то більше всього йому було необхідно знайти рівновагу між цими центрами сили, тому і обрав він Візантію, розчистивши цим простір для сучасної України.

Україна, Європа, Росія

Сьогодні Україна знову на краю, в намаганнях знайти своє місце. Вона на краю Росії і на краю Європи – звична для неї позиція. Що робить цю позицію незвичною, так це те, що Україна є незалежною вже ось як 18 років. Це найдовший період незалежності України за століття, що минули. Що справді дивує в самих українцях, так це те, що найгостріші суперечки між ними точаться з приводу того, до якої зовнішньої сили їм слід приєднатися, хоча самі вони, здається, таки цінують свою незалежність. Люди на заході країни бажають стати частиною Європейського Союзу, тоді як на сході бажають бути ближче до Росії. Українці хочуть залишатися незалежними, але не зовсім незалежними.

Це призводить до асиметричних стосунків. Багато українців бажають, аби країна приєдналася до Європейського Союзу, який загалом є, м’яко кажучи, байдужим до України. З іншого боку, Україна настільки ж важлива для росіян, як і для самих українців – так було і буде завжди. Україна є такою ж важливою для національної безпеки Росії, як Шотландія для Англії, чи Техас для США. В руках ворога ці території становитимуть смертельну загрозу для всіх трьох країн. Тому, не зважаючи ні на які чутки, ні Шотландія, ні Техас нікуди не подінуться. Так само, як і Україна, навіть якщо Росія нічого конкретного наразі до неї не має. І реальність цього формує саму сутність українського буття. Сама географія фундаментально обумовлює національний суверенітет України і, відповідно, життя самих українців.

З чисто стратегічної точки зору, Україна є м’якою підчеревиною Росії. Будучи під російським домінуванням, Україна являє собою форпост російської могутності в Карпатах.   Гори ці взяти приступом не неможливо, проте, нелегко. Якщо Україна опиниться під впливом або контролем  якоїсь із сил Заходу, то південні рубежі Росії (і Білорусі) виявляться широко розпахнутими у вигляді дуги, яка сягне від східного польського кордону і аж до Волгограду, а там і до Азовського моря на півдні фронтом, завдовжки в більш ніж 1000 миль, більше 700 миль з яких витягнуться вздовж безпосередніх російських володінь, якщо не враховувати кількох природних бар’єрів.

Для Росії Україна – фундаментальна умова національної безпеки. Тоді як для Заходу Україна цінна лише в тому випадку, якщо там хтось захоче напасти на Росію, чи завоювати її, як це намагалися зробити німці під час Другої Світової війни. Наразі, маючи на увазі, що нині ні одна сила Європи і ніхто в Сполучених Штатах не думають про військове підкорення Росії, Україна для них не є вкрай цінним активом. Проте, для Росії вона є вирішально важливою, не дивлячись на те, що там собі будь-хто думає на даний момент. В 1932 році Німеччина була інвалідом; на 1941 рік вона завоювала всю Європу і ввійшла далеко вглиб Росії. Одне вивчила Росія за всю свою довгу нелегку історію: ніколи нічого не планувати, базуючись на тому, що інші можуть або думають зробити на даний момент. І тому, враховуючи це, майбутнє України ніколи для них не буде чимось буденним.

Все це значно складніше, ніж здається на перший погляд. Україна контролює доступ Росії до Чорного моря, відповідно, і до Середземного. Порти Одеси і Севастополя забезпечують разом і комерційний і воєнний доступ до експорту, особливо, з Південної Росії, а також – важливу магістраль постачання енергоносіїв до Європи, що для Росії є комерційно і стратегічно важливим питанням, особливо, з тих часів, коли її енергоносії стали головним інструментом впливу на інші країни та їхнього контролю, включно з Україною.

Ось чому події «помаранчевої революції» 2004 року виявилися критичним поворотом в сприйнятті Росією Заходу і його стосунків з Україною. Від самого падіння Радянського Союзу Україною керували уряди, які завжди рівнялись на Росію. І на президентських виборах 2004 року виразно проросійський кандидат Віктор Янукович теж виявився переможцем після голосування, яке багато хто оголосив сфальсифікованим. Натовпи людей вийшли на вулиці і змусили Януковича відступити, а замінила його прозахідна коаліція.

Росіяни оголосили, що ці мирні виступи були інспіровані спецслужбами Заходу, зокрема, ЦРУ і МІ-6, які закачували гроші в прозахідні НУО і політичні партії. Чи було це все операцією спецслужб, чи просто відкритим виступом, але сьогодні немає жодних сумнівів, що американські і європейські гроші хлинули в Україну. А те, чи прийшли вони від щиросердих реформаторів, чи від сталевооких «цереушників» – для Володимира Путіна не має жодного значення. У всьому цьому він побачив намагання оточити і знищити Російську Федерацію.

Протягом наступних шести років Путін натхненно працював, аби змінити ситуацію, діючи відкрито і приховано, аби лиш розколоти коаліцію і створити проросійський уряд. Після виборів 2010 року до влади знову прийшов Янукович, і, з російської точки зору, небезпеку було скасовано. Багато чого повернулося  на круги своя. Сполучені Штати загрузли в Іраку і Афганістані і ніяк не могли завадити Росії в її битві за Україну. Після кризи 2008 року Німеччина пішла на відчутне зближення з Росією. Російські олігархи навели крепкі мости з олігархами українськими, з тих, що вплинули на результати виборів. Станом на сьогодні в Україні існує потужна проросійська колона, яка щиро бажає, аби країна була чим тісніше пов’язана з Росією. Також присутнє в Україні і глибоке розчарування небажанням Заходу суттєво допомогти.

Після «помаранчевої революції»

В день, коли ми прибули до Києва, там відбувалися дві події. Перша подія – масові протести проти податкової політики уряду. Друга – Янукович відбув до Бельгії для зустрічі на вищому рівні з представниками Європейського Союзу. Обидві події викликали пожвавлення в прозахідних колах України: у людей, які залишаються певними, що «помаранчева революція» має повернутися і що Україна мусить стати частиною Європейського Союзу. Для них обидві ці речі є взаємопов’язаними.

Демонстрації були викликані змінами в податковому законодавстві, які мають збільшити податковий тиск на малий бізнес. Головним майданчиком виступів була велика площа, вщерть заповнена національними прапорами і транспарантами. Звуковий супровід заходу був досить добрим. Можна було чітко розчути, про що говорилося у промовах. Коли я натякнув місцевому прозахідному журналістові, що, як мені здається, ця демонстрація є чудово профінансованою і організованою, то мене запевнили, що все це не організовано взагалі ніяк. Я не мав змоги бачити інші українські мітинги, але не раз був присутнім на різних заходах такого типу у інших куточках світу, і більшість з них були тим, що дехто в Техасі називає «козляче родео» (сленг. “goat rodeo”: ситуація безладу, хаос, часто вживається для характеристики корпоративного сектору та бюрократії. – прим. перекладача). Я ніколи не був на таких, але підозрюю, що вони вкрай неорганізовані. Тоді як саме ця демонстрація не здалася мені «козлячим родео».

Це дуже важливо. Багато хто з прозахідно налаштованих політично грамотних громадян сподівався, що ці демонстрації виллються в нову «помаранчеву революцію». Дехто з демонстрантів залишалися в наметах на всю ніч і скрізь гуляли хвилюючі чутки, що міліція блокує автобуси з демонстрантами, не даючи їм долучитися до тих, що вже мітингують. Це, ніби, означало, що мітинги могли би бути значно більшими, якби не втрутилася міліція і що уряд всерйоз переймається можливістю нового повстання.

Проте, мені так не здавалося. Так, було багато міліції вздовж вулиць, але вони не були знервовані і без спецзасобів.Мені казали, що спецпідрозділи міліції, оснащені спецзасобами ховалися у дворах будинків, або деінде. Протилежного я довести не міг. Але мітинги вразили мене тим, що були вкрай добре організованими. Спонтанні демонстрації завжди більш нервові, хаотичні, натовп більш безпечний і постійно зростає, а поліція – більш напружена. Для мене, аутсайдера, все це здалося, швидше, намаганням організаційних лідерів і політиків створити відчуття політичної напруги і спонтанного виступу. Проте, якась надія все ж таки жевріла в середовищі антиурядових сил, що все це може бути початком чогось більшого. Якщо говорити про ймовірність, то, як мені сказав один журналіст, було 5% шансів, що почнеться нове повстання.

Моє власне враження: все це було бурею в склянці води. Звичайно, моє розуміння не є виключно вірним. Янукович пізніше заявив, що новий податковий кодекс може і не вступити в дію. Він зазначив, що все залежатиме від дій парламенту, що вирішиться все навіть не в найближчий тиждень, але все таки дав чітко зрозуміти, що знайде спосіб якщо не скасувати, то, принаймні, відкласти прийняття податкового кодексу.

Марення Європою

В той самий день, коли почалися демонстрації, Янукович вилетів до Брюсселю поговорити про вступ України у Євросоюз. Мені випала нагода зустрітися з високопосадовцем українського міністерства закордонних справ якраз перед тим, як він мав вилетіти до Брюсселю. Посадовець цей працював у міністерстві і за часів попереднього уряду. Він був членом групи, що входила до багатьох програм, ініційованих Сполученими Штатами і Європою для спрямування Східної Європи в бік Заходу, саме він і був мені потрібен. Зустріч з цим чиновником переконала мене в тому, що або Янукович не провів ідеологічної чистки, або він хоче однією ногою стояти в проєвропейському таборі.

З моєї американської дзвінниці Європейський Союз мені видається якщо, в кращому випадку, не зкомпрометованим, то точно таким, що хитається, в гіршому. В Стамбулі я зустрівся з європейськими фінансистами вищої ланки, з якими в минулому у мене була дискусія, в якій вони пояснювали мій скептицизм щодо Європейського Союзу браком розуміння. Цього разу вони були вже набагато менш самовпевненими, ніж тоді і навіть говорили про можливість падіння європейської валюти та про інші можливі кардинальні зміни. Багато чого змінилося в їхньому баченні за останні кілька років, перш ніж вони дійшли до такого розуміння. Але що мене вразило найбільше, так це те, що чиновника українського МЗС ніяк не хвилює, наприклад, нинішнє становище Ірландії, більше того – він не бачить ніякого зв’язку між ним та можливими наслідками для України у випадку її входження в ЄС. Як він вважає, Ірландія не має жодного відношення до України.

Проблеми, які постають перед Європейським Союзом, в жодному випадку не є доказом для українських симпатиків ЄС, що настав час змінити напрямок. У них немає жодних сумнівів у тому, що Україна обов’язково має стати членом ЄС. Так само вони не сумніваються і в тому, що єдиною причиною того, що інтеграція не сталася до цих пір є банальна невідповідність українців європейським стандартам. Те, що розширення ЄС зазнало краху через ірландську та грецьку кризи ніяк не вкладається у їхніх головах. ЄС не був спроможний на жодну структурну трансформацію.  Ніщо з того, що трапляється у Європейському Союзі не здатне вплинути на його привабливість і принадність: це я про бачення українців.

У багатьох країнах, що їх ми відвідали, розбіжності щодо членства в ЄС мали природу класову. Політичні і економічні еліти сприймають таку перспективу з ентузіазмом, а нижчі класи набагато більш стримано. Тоді як в Україні існує також регіональний поділ з приводу цього питання. Схід країни відверто орієнтується на Росію, але ніяк не на Захід. Захід, відповідно, прозахідний. Центр країни схиляється до Заходу, але має свій власний розподіл. Також присутній мовний розподіл, який співпадає з географічним, де найвища концентрація україномовного населення проживає на заході, тоді як російськомовних чим далі на схід, тим більше. Це чітко прослідковується за результатами виборів як 2010 року, так і раніше. Янукович домінував на сході, Тимошенко – на заході, амбівалентний центр теж схилявся на бік Тимошенко. Але підтримка Януковича та Партії регіонів східними областями виявилася вирішальною.

Цей поділ визначає також українську внутрішню та зовнішню політику. Янукович розглядається як президент, який анулював «помаранчеву революцію». Прихильники «революції», шалені у своєму неприйнятті Януковича, вірять, що він є інструментом російського впливу. Що справді цікаво, так це те, що цю думку не поділяють польські урядовці та журналісти, які очікують, що Янукович гратиме у достатньо складну гру і намагатиметься провести Україну між Європою та Росією.

Не залежно від того, що там собі думає Янукович, розгледіти його маневр буде важко. Адже, або ви приєднуєтеся до ЄС, або ні. Я собі думаю, що Янукович це таки спробує зробити, але йому відмовлять. Тому, він балансуватиме між Сходом і Заходом. Це єдиний засіб для нього досягти компромісу. Зрозуміло, що входження в НАТО для нього є неприйнятним, тоді як Європейський Союз – варіант.

Я зустрічався з групою молодих українських фінансових аналітиків і трейдерів. Вони припустили, що Україна розпадеться на дві держави – на сході і на заході. Ця ідея має певне поширення як всередині України, так і за її межами, що, в принципі, співпадає з питомо українською традицією перебування на краю, будучи розколотою між Європою і Росією. Проблема ж полягає в тому, що наразі не існує чіткого географічного поділу, по якому таке розділення надвоє може статися, адже навіть центр країни має свій власний, внутрішній переділ.

Набагато більш цікавішою за їхні геополітичні спекуляції виявилася їхня зацикленість на Варшаві. Сидячи в Києві, ці молоді аналітики і трейдери розумілися на всьому, що стосується ІРО, приватизації та пенсійної системи в Польщі; у них була купа планів і грошей під ці плани для приватного інвестування. Я зрозумів, що для них набагато цікавішим було заробляння грошей на польських ринках, ніж проблеми входження в Європейський Союз, українська політика і те, що там собі думає Росія. Це були молоді торгаші, які знали, хто такий Гордон Гекко, і тому їх не можна вважати репрезентативною вибіркою українського суспільства. Що було дійсно цікавим, так це те, наскільки мало вони говорили про українських олігархів, порівнюючи з їхніми розмовами про варшавські ринки. Можливо, олігархи для них є недосяжними, а тому і нецікавими, але ж говорили вони саме про Варшаву, а не про Європейський Союз і не про органи влади. Варшава – ось що змушує їхні серця битися частіше.

Більшість з цих молодих фінансистів мріють виїхати з України. Так як і студенти, яких я зустрічав в університеті. Всі вони повторювали три тези: по-перше, вони хочуть незалежної України, по-друге, вони хочуть її входження до Європейського Союзу. По-третє, вони хочуть залишити Україну і жити де інде. Мене вразило, наскільки мало співпадали їхні національні сподівання з їхніми ж особистими прагненнями. Вони намагаються всидіти на двох стільцях одразу, а звести все це можна до наступного: для будівництва нації необхідні зусилля поколінь, і перші покоління змушені важко працювати і поневірятися для кращої долі тих, що прийдуть потім. Це досить значна жертва, особливо, якщо у вас є варіант виїхати будь-куди і жити добре для себе самого вже сьогодні. Протиріччя для українців, принаймні, для тих, що орієнтуються на Європу, полягає в тому, що необхідно обрати, що облаштовувати: Україну, чи своє особисте життя.

Суверенна, всупереч самій собі

Проте, все це були загалом представники українських прозахідних кіл, випускники університетів. Іншою частиною української реальності є індустріальні міста Сходу. Тутешні люди не мають наміру покидати Україну, але усвідомлюють, що їхнє виробництво не здатне конкурувати з європейським. Також вони знають, що росіяни скуповують все, що вони виробляють і бояться, що європейські підприємства Західної України заберуть їхні робочі місця. Тут панує ностальгія за Радянським Союзом, проте, не тому, що вони забули жахіття сталінської епохи, але просто тому, що брежнєвський «застой» для них є вершиною всіх сподівань, порівнюючи з тим, що вони мали до і після нього.

Додайте до цього олігархів. Вони не тільки тримають в руках українську економіку і суспільне життя, але й тісно пов’язують Україну з Росією. Це відбувається завдяки складним політичним і економічним домовленостям між ними та їхніми російськими колегами. Олігархи формують Україну. Якось я йшов вулицею з українським журналістом і він показав мені гарну, але незаселену будівлю. Він сказав, що товстосуми скуповують такі будівлі за безцінь і просто тримають їх, оскільки не платять за це жодних податків, заважаючи усім цим суспільному розвитку. Євросоюз для цих олігархів, з усіма його жорсткими правилами і прозорістю, є прямою загрозою, тоді як відносини з Росією – частина повсякденної реальності.

Думаю, росіяни не збираються відроджувати Російську імперію. Їм потрібна сфера впливу, а це є зовсім іншим. Вони не хочуть відповідати ні за Україну, ні за будь-які інші країни. Вони думають, що відповідальність підриває їхню владу. Все, чого вони прагнуть, так це мати над Україною контроль, достатній, аби гарантувати, що її не контролюватиме потенційний ворог, зокрема – НАТО, або будь-яка інша схожа сила. Росіяни поважатимуть суверенітет України поки вона не стане прямою загрозою Росії і доки газогони, що проходять крізь її територію, перебуватимуть під їхнім контролем.

Вимоги, як щодо суверенної країни, досить нахабні. Проте, Україна, здається, найбільше занепокоєна збереженням формальних ознак власного суверенітету. Найбільше її турбує вибір між Європою та Росією. Найсмішнішим є те, що, швидше за все, Україна є непотрібною ні Росії, ні Європейському Союзу. Євросоюзові непотрібен черговий слабак, таких у нього вже і так більше, ніж достатньо. Та й Росія не хоче напрягатися, аби управляти Україною: все, що їй треба, так це аби ніхто інший її не контролював і не загрожував цим самим росіянам. Суверенітет України не хвилює нікого, поки прикордоння залишається нейтральним.

Ось що тут здалося мені найбільш вартим уваги. Україна є незалежною, думаю, такою вона і залишиться. Найглибшою проблемою її є те, що вона не знає, що з цією незалежністю робити, адже зараз про свою незалежність Україна говорить словами Європи або Росії. Найбільший внутрішній конфлікт в Україні точиться не навколо того, якою саме їй бути, а з ким бути – з Європою, чи з Росією. На відміну від ХХ століття, коли питання належності України спричинювало війни, сьогодні за неї воювати не буде ніхто. Росія має все, що їй від України потрібно, і Європа з цим нічого не вдіє.

Україна завжди марила незалежністю, проте, ніколи не усвідомлювала, до чого це зобов’язує. Я розповів тутешнім молодим фінансовим аналітикам і трейдерам, що мої діти служили у американській армії. Це їх вразило! Як це так – добровільно піти на військову службу? Я спробував їм пояснити мотиви цього вчинку моїх дітей, що вони – мотиви – не мали нічого спільного з бажанням отримати прибуткову посаду. Прірва між нами виявилась занадто широкою. Вони ніяк не могли второпати, що національні інтереси і внутрішнє переконання можуть співпадати. Зрештою, як я вже казав, більшість з них хотіли поїхати з України.

Україна має державний суверенітет. Як я зрозумів, певною мірою вона не проти і віддати його в добрі руки, якщо знайде когось, хто зніме з неї цю ношу. Проте, я не впевнений, що комусь то потрібно – взяти на себе відповідальність за Україну. Також не побачив я і того, що самі українці розуміють, як це воно – бути суверенами на своїй землі. Для багатьох з них ріднішими за Київ є Москва і Варшава.

Автор: Джордж Фрідман

Джерело:

Переклад:

This content is republished with the permission of STRATFOR

Предлагают оформить шенгенские визы для украинцев специалисты многих фирм в городе..

Related posts:

Short URL: http://bbs-news.info/?p=1156

Реклама

Ми на Facebook

Вхід | Ukrainian information service