Турецько-азербайджанські відносини: перевірка в реальних умовах (“Hurriyet”, Туреччина)

www.socialistsanddemocrats.euНа засіданні Організації з безпеки і співробітництва в Європі, або ОБСЄ, в Астані в грудні 2010 року президенти Туреччини та Азербайджану з усіх сил намагалися зменшити шкоду, яку WikiLeaks може завдати історично близьким відносинам між їхніми країнами.

Документи, опубліковані WikiLeaks, містять жорстку критику турецької правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР), з боку президента Азербайджану Ільхама Алієва, який, за повідомленнями, охарактеризував її зовнішню політику як «наївну» і «помилкову». Ці одкровення лише підтвердили секрет полішинеля: за риторикою «одна нація, дві держави» ховаються напруженість і нерозуміння.Тим не менш, будучи добре обробленими, витоки можуть допомогти побудувати більш здорові й більш зрілі відносини між Туреччиною та Азербайджаном.

Підписання женевських протоколів у грудні 2009 року в якості частини турецько-вірменського зближення стало для азербайджанців безцеремонною та грубою перевіркою в реальних умовах. Цей крок, зроблений без якого б то не було значущого прогресу у вирішенні питання Нагірного Карабаху між Азербайджаном і Вірменією, в Баку розцінили як зраду з боку їх турецького союзника. Але на відміну від того, що вважали в Баку, турки не продавали своїх азербайджанських братів з метою задовольнити Європейський Союз, до якого вони прагнуть вступити, або щоб не дати США офіційно визнати різанину вірменів в Османській імперії в 1915 році геноцидом.

Навпаки, зміни в турецькому суспільстві в останні кілька років, а не зовнішній тиск, розчистили шлях для турецько-вірменського зближення. В умовах демократичних реформ в Туреччині старі табу почали руйнуватися, і в перший раз офіційне трактування подій 1915 року почало змінюватися. Інтелектуальні суперечки  збагачують культурні та мистецькі обміни. Все більше людей в Туреччині почали відкрито відновлювати своє вірменське коріння. Вірменське питання для Туреччини став не просто справою зовнішньої політики, але також і питанням примирення зі своєю власною багатонаціональною і мультикультурною історією та національною ідентичністю. З боку азербайджанців було б мудрим взяти до відома цей нюанс, і відмовитися від очікувань, що політика Туреччини по відношенню до Вірменії буде коли-небудь визначатися азербайджанськими інтересами.

Якщо азербайджанці неправильно оцінили викликаний внутрішніми причинами характер процесу, то турки в свою чергу не змогли реалістично підійти до оцінки азербайджанських побоювань. Туреччина розрахувала, що в результаті угоди з Вірменією збільшився  важіль на Південному Кавказі? що  буде вигідним Азербайджану. І передбачалося, що Баку буде слідувати за ініціативою Анкари, позаяк в Азербайджану в будь-якому випадку немає більш близького союзника ніж Туреччина. Цей аналіз звучить фундаментально, але уряд на чолі з Партією справедливості і розвитку Туреччини (ПСР) був надміру впевнений у своїх можливостях впливати на азербайджанців. Зауваження  з боку міністра закордонних справ Ахмета Давутоглу під час візиту в Баку в розпалі історії з протоколами – найкраще тому свідчення. У дійсності Азербайджан ніколи не давав ніяких приводів вірити в те, що він буде вітати турецьке примирення з Вірменією, поки немає ніякого прогресу в питанні виведення вірменських сил з окупованих азербайджанських територій навколо Нагірного Карабаху. Тому поведінку Туреччини в Баку було розцінено як зарозумілу спробу залякати Азербайджан, змусивши його прийняти те, що відповідало б виключно турецьким зовнішньополітичним інтересам. Подальші погрози Азербайджану припинити поставки газу в Туреччину і підписання важливих газових угод з Росією було спробою сказати туркам, що у Азербайджану є й інші можливості крім того, щоб беззастережно йти за турецьким курсом.

Напруженість і глибина азербайджанської суспільної реакції на підписання протоколів виявила щось більше, ніж просто дипломатичне взаємне непорозуміння з приводу Вірменії. В Азербайджані зростає обурення тенденцією, що спостерігається серед багатьох турецьких політиків, релігійних місіонерів і бізнесменів, розглядати Азербайджан як продовження Туреччини. У той час як дві країни мають багато спільного в мові, в культурі, у азербайджанців тим не менш присутнє своя власна  самосвідомість, з сильним іранським, російським, європейським і кавказьким спадком, який відділяє їх від Туреччини. Більше того, в той час як азербайджанці захоплюються економічним динамізмом і військовою доблестю Туреччини, вони також відчувають, що їх власне суспільство – є більш прогресивним через вищий рівень грамотності, більш глибокої секуляризації і більш високого рівня емансипації жінок. Вони пишаються тим, що є батьківщиною першої світської демократичної республіки, першої театральної постановки і першої опери в мусульманському світі – ці факти абсолютно необхідні для розуміння їх самосприйняття. У цьому контексті будь-який привід для заступницького ставлення з боку «великого брата» Туреччини сприймається передбачувано погано.

Різна природа політичних режимів в обох країнах та їх зовнішньополітичні орієнтири ще більше ускладнюють цю картину. Азербайджанський уряд став послідовно менш терпимим до особливих думок в останні роки, аж до того, що після недавніх виборів опозиція більше не представлена в парламенті. У той же час його підхід до зовнішньої політики був на диво розумним і прозахідним. На відміну від цього, Туреччина може претендувати на те, щоб вважатися більш демократичною країною, що Азербайджан, але її зовнішня політика при ПСР піддається негативному впливу через те, що її діячі часто приймають бажане за дійсне, а також через проісламістський ухил у відносинах з Ізраїлем, Іраном, Суданом, а також  сприяння ХАМАСу.

Результатом всього цього стало віддалення Туреччини та Азербайджану один від одного за рядом міжнародних та внутрішніх політичних питань. Азербайджан, наприклад, зберігає тісні відносини з Ізраїлем після того, як Туреччина посварилася з єврейською державою. Азербайджан набагато більше критикує нинішнє керівництво Ірану, ніж Туреччина, і його політика по відношенню до Ірану ідентична політиці Заходу. Що стосується внутрішньої політики, то багато хто в Туреччині вважає Азербайджан авторитарною нафтодержавою, що живе не зважаючи на такі речі, наприклад, як верховенство закону. Азербайджанці, зі свого боку, навіть ті, хто серйозно критикує власний уряд, зазвичай не бачать будь-яких заслуг у «помірному ісламізмі» у стилі ПСР. Азербайджанські ліберали, які колись сподівалися на те, що європейська інтеграція Туреччини позитивно позначиться на Азербайджані, зараз з тривогою дивляться на те, як свобода висловлення думок знаходиться під все більш серйозною загрозою у ПСР-івської Туреччини.

Але не все так похмуро. Турки і азербайджанці, як і раніше тепло ставляться один до одного, як, можливо,ні  до кого іншого в світі. Дві країни мають сильні спільні інтереси в сфері регіональної безпеки, торгівлі та енергетичної співпраці. Зростають масштаби культурних і освітніх обмінів.

Але останні злети і падіння означають, що романтична фаза відносин з мотивом «одна нація, дві держави» пройшла. Час розвивати більш реалістичне і більш зріле партнерство.

Ельдар Мамедов – політичний консультант групи соціалістів та демократів у Європарламенті, але виступає від свого власного імені, як приватна особа.

Джерело: ИноСМИ

Оригінал публікації: Hurriyet

Related posts:

Short URL: http://bbs-news.info/?p=190

Реклама

Ми на Facebook

Вхід | Ukrainian information service